Микола Білкун - Роман шукає

— Обійдеться.

Вони пішли вдвох, Федір Васильович і Слюсаренко. Федір Васильович сказав літній жінці, що вийшла їм назустріч із сарая з порожнім відром — погана прикмета, — що вони з пожежної інспекції. Жінка — за «оперативкою» це була Ганна Яківна Нечипорук, теща, — покликала зятя, і на порозі з’явився чоловік, зовсім не схожий на Бутька. Він мав два ока, дві ноги, у нього було пещене обличчя людини, яка голиться двічі на добу, а після гоління робить гарячі компреси та змащує щоки кремом. Вдягнений у білу сорочку, в статечний темно-сірий костюм, краватка підібрана в тон із шкарпетками.

— Міліція, — коротко сказав Федір Васильович.

Слюсаренко провів долонями по кишенях Бутька, перевіряючи, чи нема в того зброї, а тоді вже на подвір’ї з’явилися всі ми, окрім полковника Іванова, який і надалі залишався в оперативній машині.

Скільки я знав, скільки я чув про цього чоловіка, так ясно уявляв його собі! І зараз мені хотілося вигукнути: «Товариші, це не він!»

Але це був таки Бутько. Я придивився зблизька, пильніше — і побачив, що ліве око в нього нерухоме, скляне, а на лівій позі черевик не має тих «живих» зморшок, що на правій, бо взутий на протез. І волосся чорне, як на зрізаному воронячому крилі, — фарбоване.

Ми увійшли до хати.

— Ось постанова на затримання та обшук, — показав Федір Васильович.

Досі Бутько мовчав, ми ще й не чули його голосу. Та зараз він попросив стомлено, так, ніби ми тут були вже давно:

— Можна мені присісти?

— Сідайте.

Він сів на самісінький краєчок стільця, звично подавши протез трохи вперед.

— Що ви шукатимете?

— Те, що ви сховали, — ухильно відповів Федір Васильович.

— Я вам допоможу. Коли стати обличчям до вхідних дверей мого будинку, то ліворуч, у підмурку, четверта цеглина в другому ряду знизу виймається. В отвір легко проходить рука. Треба одкрутити кришку термоса. Коштовності в ньому. А зліва від термоса жерстяна коробка. В ній гроші… І мій заповіт. Прошу його докласти до протоколу обшуку…

— Ви нам самі покажете і коштовності, й заповіт, — спокійно сказав Федір Васильович.

У кімнаті працював телевізор. По екрану бігали футболісти, і масний голос коментатора повідомляв, що в цьому сезоні ще три футболісти увійшли в клуб «довгожителів», до якого він, коментатор, зараховує гравців, котрі зіграли по триста й більше матчів у чемпіонатах країни.

Я натиснув на вимикач. Коментатор змовк одразу, а зображення поповзло від країв до центру, спалахнуло гострим вогником і зникло. Я подумав, що Бутько, мабуть, полюбляв не тільки спортивні передачі, а переглядав ще й детективні фільми, тож уявляв собі, хоч, можливо, дещо й перебільшено, технічні засоби сучасної криміналістики. Можливо, тому одразу й зізнався, хоч я на це аж ніяк не сподівався.

Дільничний запросив понятих. Наш експерт — неквапливий, розважливий Юрій Михайлович Дубов, з колишніх мінерів, — почаклував біля цеглини, переконався, що до неї нічого не підведено, вийняв її, виламав дві сусідні, оглянув футляр термоса і витяг його на світ. Затим настала черга металевої коробки…

Генріх фон Кролов мав досить точний перелік того, що було в цьому футлярі для термоса. Ми повернулися в хату, в присутності понятих та Бутька склали акт, у якому ретельно перелічили знайдене. Мені впав у око перстень із синім каменем. Тепер я знав, як він зветься: сапфір. Саме такі камінці були в сережках Любові Іванівни Воробйової. А втім, кольорових камінців виявилося мало — більшість каблучок і перснів виблискували діамантами, серед яких траплялися й такі, що якби показати їх нормальній людині, то вона неодмінно подумала б, що це скло: занадто великі, аби повірити, що вони справжні.

У заповіті вказувалося, що Бутько Клим Захарович, при здоровому глузді й тверезій пам’яті, заповідає всі ці коштовності державі, якій вони й належать, бо були зібрані німецько-фашистськими окупантами на нашій території. Далі був список коштовностей, що досить точно збігався із списком Генріха фон Кролова. Бутько ніби й справді чекав обшуку, готувався до нього.

Ми розпочали обшук. За наміченою схемою моїм завданням були папери: листи, фотографії, побіжні записи прізвищ, адрес, телефонів, поштові квитанції. Таким шляхом ми сподівалися знайти ниточки до його агентури — не був же Бутько зв’язаний тільки з Байраком. Експерт Юрій Михайлович Дубов та його помічники ввели у дію свої прилади, і тепер Бутько мав можливість побачити їх не тільки на екрані телевізора.