Микола Білкун - Роман шукає

Ми звикли до того, що кожна людина має якісь індивідуальні риси, що роблять її відмінною від усіх інших людей, і подібність двох осіб завжди нас дивує. Тут була не просто подібність, а повна тотожність. Ми знали, що дружина Бутька має сестру, що вони близнючки, обидві живуть у цьому будинку. Та ось вони сиділи поруч на невеличкій канапці, коли Дубов попросив їх підвестися, бо хотів оглянути канапку, і коли вони встали й однаковим рухом поправили свої сукні, я раптом відчув, що зараз грубо порушу всі наші правила — вибухну реготом. Це було щось нервове. Я затулив рота рукою й почав кашляти. Гарячково шукав у пам’яті щось сумне, аби перебити цей сміх, та з того нічого не виходило. Я уявляв собі, що було б, якби ми з Федором Васильовичем прийшли сюди вночі. Двері б нам відчинила сестра дружини, яка виконує туг роль напівгосподарки-напівпокоївки. Ми її затримуємо, не даємо повернутися в хату, а вона знову з’являється нам назустріч, ніби пройшла крізь стіну. Збожеволіти можна від такої несподіванки…

І тут же я почав будувати версію щодо того, як Бутько міг скористатися схожістю цих двох жінок для своїх злочинних справ. Та оскільки моя версія дуже скидалася на сюжет фантастичного оповідання, я відмахнувся від неї і почав ще ретельніше переглядати старі газети, що стосами лежали на шафі.

Більше ми нічого не знайшли. Один раз у апаратурі Дубова щось таки заворушилося. Довелося в одному місці навіть знімати плінтус, але виявилось, що там під час будівництва випадково залишилася жменька цвяхів.

Чужа голова — темний ліс. Весь час я поглядав на сестер-близнючок. Вони сиділи поруч на канапці, поклавши руки на коліна, з незворушними обличчями, дивилися вниз на підлогу. Знали вони чи не знали? Може, чекали, що колись сюди таки прийдуть з обшуком, а тому були такі байдужі до всього, що робилося навколо них? А може, нічого не знали й не здогадувались, наш прихід так приголомшив їх, що вони не могли отямитись?

Бутько підписав протокол байдуже, навіть не перечитуючи. Звичайно ж, нас дуже здивувала його поведінка: сам видав тайник, залишався навдивовижу спокійним під час обшуку… Можливо, вбивство Юнкерса та викрадення скарбу — то не єдині його злочини? Може, він таким чином — видачею коштовностей — розраховує «відкупитися» від якихось тяжчих гріхів?.. Як би там не було, коштовності в наших руках, злочинця затримано, а з рештою питань розберемося…

Всю дорогу до міста Бутько сидів нерухомо, трохи подавшись уперед, але коли машина помчала по вулицях, почав оглядатися у бічне й заднє вікно, а одного разу навіть неголосно зауважив:

— Боже мій, скільки тут нового набудували! І не впізнаєш зразу, що це за вулиця…

Коли ми вийшли з машини, я тихенько спитав у Федора Васильовича:

— То для чого були всі ці перестороги?

— Які перестороги?

— Зброя, стільки людей… І мене ви не пустили першим…

— Якщо не помиляюсь, — чарівно посміхнувся Федір Васильович, — хоч вас уже й кусали за ногу, та ще жодного разу не стріляли із справжньої зброї.

— Ні.

— У тім-то й річ. Якби загроза полягала тільки в тому, що вас знову вкусять, то я, звичайно, пустив би вас вперед. А так він міг зірвати із стіни рушницю й випустити по вас добрячий заряд картечі.

— Але ж у нього не було рушниці, — заперечив я.

— Це зауваження робить честь вашій спостережливості. І справді не було. На щастя.

Щось таки запозичив Федір Васильович від полковника Іванова.

Ігор Вербицький квапив Семена Анципера. Ігор узяв легкову автомашину, стареньку БМВ, у секретаря міськкому комсомолу, щоб одвезти з госпіталю свого друга Семена Анципера. Машину йому дали тільки на годину, а тим часом Анципер ніби ніяк не міг наважитися вийти за стіни госпіталю, в якому пролежав більш як півроку. Він вийняв з тумбочки пошарпану книжку і, звертаючись до нових пожильців чотирнадцятої палати, урочисто промовив:

— А це залишаю я вам на пам’ять. Бережіть цю книжку, а коли самі підете з госпіталю, передайте її іншим. Вона для нас дуже корисна, бо написано тут усе, як було насправді. Йдеться в ній про такого самого безногого пірата, як і ми з вами, про Джона Сільвера. Ось що говориться тут на шістдесят четвертій сторінці…— Семен розгорнув книжку. — «Він прив’язував свою милицю мотузком до шиї, щоб руки були вільні. Варто було подивитися, як він, спираючись милицею у перебірку, погойдуючись з кожним рухом корабля, куховарив, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було побачити, як спритно й швидко пробігав він у негоду палубою…» А Сільвер, хлопці, не лежав у госпіталі, і ніхто не робив йому протеза. Отже, правильно письменник Стівенсон нас учить, що на протезах можна й не таке робити…