Микола Білкун - Роман шукає

— Та я тільки повернувся.

— Беріться за звіт, бо я, наприклад, звіт готую в дорозі. Навіть у літаку роблю нотатки.

Я подякував за пораду і сказав, що в подальшому теж робитиму нотатки в літаку.

Федір Васильович, вислухавши мене, раптом схопився:

— Це все дуже цікаво. Але сідайте негайно за звіт.

Я не став чекати, поки у мене спитає про звіт ще й полковник Іванов, і заходився його писати.

З учорашнього дня, тільки-но я зійшов з літака у Бориспільському аеропорту, я почав звітувати і зараз думав, що це вже ніколи не припиниться. Насамперед я звітував перед Людою, яка мене зустріла. Розповів їй про все, що бачив, що зі мною відбувалося, виключивши лише два маленькі пункти: я не згадував, для чого туди їздив, і не прохопився й словом про ту молоденьку німкеню, з якою я їхав в одному вагоні. Воно й справді нічого такого не було, і розмовляв я з тою німкенею не більш як півгодини, але я ніколи не гадав, що з Люди вийде така ревнива дружина.

Перед татом я звітував про Берлін, про вулиці, на яких побував. Тато щоразу питав, як вони раніше називалися, а звідки я міг це знати? В усякім разі, він був розчарований, що я не побував у Кьопеніку — районі Берліна, де тато з воронки від бомби, що утворилася прямо посеред вулиці, відстрілювався з ручного кулемета системи Дегтярьова.

Мамі я подав речовий звіт — пухнасту кофту, що кольором своїм скидалася на сіамську кішку. Мама кофту приміряла, подякувала, але спитала:

— А Люді що ти привіз?

— І Люді таку саму.

— Так я й знала, — похитала головою мама. — За одним рипом!

Дядько Петро сприйняв мій звіт з таким обуренням, ніби це я замазував підписи на рейхстазі.

— Що ж це робиться на білому світі? — накинувся він на мене. — Он у «Вечірньому Києві» писали, що Софійський собор ремонтують, так реставратори кожний напис, що зробили там на стінках, може, тисячу років тому, відновлюють. Що це — і нам тисячу років чекати, поки на рейхстагові повідновлюють наші підписи?..

Мій письмовий звіт полковнику Іванову я передав через секретаря, а наприкінці дня мене викликали в його кабінет. Я мав коротенько розповісти працівникам відділу про поїздку. Це був ще один звіт. Коли я закінчив, полковник Іванов відзначив:

— Ось як треба працювати, товариші… — І тут же, щоб я не дер носа, додав: — Звичайно, я маю на увазі не лейтенанта Пуза, хоч у цілому він впорався з дорученою справою, а німецьких наших товаришів. Справу більш як тридцятирічної давності вони зуміли розшукати і вивчити протягом кількох годин. Це і є та чіткість і організованість, яких нам треба вчитися.

Він відпустив усіх, крім Федора Васильовича й мене.

— Тепер ви розумієте, — сказав полковник Іванов, — що скарб Отто фон Кролова був лише часткою тих ста тонн золота і тих величезних вкладів у банках багатьох країн світу, які зараз має неонацистська організація «Шпінне» — «павук». Це золото вони хочуть покласти в підвалини четвертого рейху, про який мріють. А модне намисто, що дехто ладний зробити собі з крихт, які струсилися з цих скарбів, надто схожі на намисто з одрізаних людських вух, що ними любили прикрашати себе канібали…

Колись я дивувався, що спонукає деяких людей день у день сидіти на роботі не по сім годин, як це передбачено кодексом законів про працю, а по десять — одинадцять, та ще й у вихідні прибігати на службу. Я навіть мав зухвалість твердити, що це просто погані працівники, які не можуть впоратися із своїми справами вчасно. А тепер я знаю, чому вони сидять: бояться надовго відійти од діла, щоб не прогавити найцікавішого.

От і я — скільки я був у тому відрядженні в Берліні? А найцікавіше таки пропустив. Перше: Слюсаренко встиг злітати в Одесу і достеменно встановити, що Бутько ніколи не звертався по допомогу в інститут імені Філатова. Друге: працівники Сумського обласного управління повідомили нас, що в селі Трибухів Бутько не проживає і не проживав, і сестра його теж там не мешкає, і люди, схожі зовнішністю на Бутька, в цьому селі не з’являлися ніколи. Третє: Федір Васильович розговорив стабільно тверезого Ямришка. Як це йому вдалося — я не уявляю собі і боюся, що вже ніколи про це не дізнаюся. Федір Васильович тільки загадково посміхається. От подивитись би на це! Знімають же для футболістів та хокеїстів навчальні фільми про відповідальні матчі… Після допиту він повірив Ямришкові, що той справді про смерть Бутька почув від Байрака.

— Що ж, Федоре Васильовичу, — сказав полковник Іванов. По тому, як ви настроєні, бачу, що прийшли ви з конкретною пропозицією.