Микола Білкун - Роман шукає

— Чекайте, — здивувався я, звертаючись до Крюгера. — Яка нагорода? Хіба він був чимось нагороджений?

— Був, — сказав гауптман. — «Ек-цво» — Залізний хрест другого ступеня. Він одержав його перед виїздом у Київ. Та не встиг ним натішитись. Не минуло й двох тижнів, як його розжалували і позбавили нагороди. Я вам зараз відшукаю цей аркуш.

— Краще потім.

Я сподівався знайти ще хоч якісь натяки на ту «загадкову слов’янську душу». Оскільки в тому записі згадувалися грами й карати, а в наступному аркуші німецькою мовою перелічувалися якісь дрібні цифри, я попросив Крюгера перекласти мені текст.

Гауптман читав нерозбірливі, нечіткі записи фон Кролова, як надруковане у книзі. Люблю мати справу з висококваліфікованими людьми.

«З X по XIII століття середня Європа не карбувала золотих монет. У 1231 році в Сіцілійському королівстві за вказівкою імператора Фрідріха II було викарбувало золоту монету під назвою Angustalis. У 1252 році почали карбувати гульдени у Флоренції. За цим зразком були випущені англійський, французький та німецький гульдени. Після утворення Рейнського монетного союзу німецький гульден одержав назву рейнського гульдена. Kruse твердить, що малий гульден називали так, щоб відрізнити його від невеликого французького гульдена. Були в той час також важкі й легкі гульдени. Відповідно до постанови кельнського урядування за 1342 рік важкий гульден дорівнював 21 шилінгові, легкий — 20 шилінгам.

Марка вперше згадується в англосаксонських документах IX століття. Для розрахунків вона послідовно ділилася на два: одна марка = 2 напівмаркам = 4 фірдунгам = 8 унціям = 16 лотам = 32 сетинам = 64 квитнелям. Кельнська марка ділилася на 12 шилінгів та 144 пфеніги. Одна марка — 12 шилінгам, один шилінг — 12 пфенігам.

У 1386 році один гульден вміщав 3,396 грама золота, у 1486 році — 2,527 грама, у 1511 році вага золота в гульдені була тою ж самою. Восени 1418 року в місті Кельні один фунт яловичини коштував 1 шилінг, заєць — 6 з половиною шилінгів, курка — 2–3 шилінги, сотня яєць — 14–20 шилінгів, фунт цукру — одну марку, пара черевиків — 6 шилінгів».

Фахівець писав! Оце й був його справжній фах, а не славістика.

«До Фрідріха Великого було приведено дезертира, що втік напередодні Кунерсдорфської битви. «Чому ти тікав?» — спитав його прусський король. «Ваша величність, я боявся, що ми можемо програти битву». — «Дурню, — відповів Фрідріх. — Почекав би до завтра, тікали б разом».

— А це до чого?

— Можливо, це відповідало настроєві автора запису у той час, — сказав Крюгер. — Бо й далі, бачите, виписка з біблії: «Як ви говорите: «Ми люди хоробрі й міцні для війни». Спустошений Моав, і міста його палають, і добірні юнаки його пішли на заклання». Кн. пророка Ієремії, 48, 14–15».

— Тут, — казав далі Крюгер, — дуже важко зрозуміти, що він мав на увазі — СРСР чи райх.

На цупкому аркуші із золотим обрізом почерком фон Кролова чорним, густим, як туш, чорнилом був записаний вірш російською мовою:

— Найімовірніше, — зауважив Крюгер, — Отто фон Кролов переклав якісь німецькі вірші. Та хто автор цих віршів, де вони були опубліковані і чи взагалі публікувалися, — нам не змогли сказати навіть спеціалісти з університету імені Гумбольдта.

Я гортав сторінки, та більше згадок про «загадкову слов’янську душу», що так мене зацікавили, не зустрів. А тим часом цілком ймовірно, що «загадкова ця душа» — це й була та особа, яка знала про скарб фон Кролова й від якої тяглися всі ниточки аж до вбивства Юнкерса, до «жовтяків» Петручка, до Ямришка, до молодих негоціантів, до тих туристів, які постачали закордонних Еллочок-людожерок модними намистами.

Ми взялися за документи офіційної справи. З того, що вдалося встановити працівникам народної міліції, і з цих документів випливало, що поїздка Отто фон Кролова на Україну зовсім не була розважальною подорожжю.

В канцелярії СД у Кальтенбруннера було зовсім невеличке відділення, яке саме нікому не одсилало вихідних паперів і ні від кого не одержувало вхідних, але нібито мусило стежити за секретністю службового листування. Та насправді невеличке це відділення відало надсекретною справою, про яку в усьому величезному апараті СД знали одиниці. Підпорядковані відділенню люди збирали на окупованих територіях коштовності: золото й коштовні камінці. Зібране не оприбутковувалося, не згадувалось в жодному папірці. Навіть натяк на що справу загрожував негайною стратою. Вилучені коштовності були призначені для зміцнення незалежності й могутності СД, подальшою їх долею відала лише одна особа — Кальтенбруннер. Кальтенбруннер ревно дбав про те, щоб ніде не залишалося слідів. Досвід навчив його не довіряти хвалькуватим обіцянкам вермахтівських генералів. Київ могли здати з дня на день, хоч Гітлер оголосив місто неприступною фортецею.