Микола Білкун - Роман шукає

До Ігоря підійшов Щербина.

— Не сидів би ти тут… — похитав він головою. — Ходімо в палату. — І, коли Ігор підвівся, спитав: — Як ти гадаєш, знайдуть вони того, хто Юнкерса зарізав?

— Гадаю, знайдуть.

— От був чоловік — і нема чоловіка, — сумно мовив Щербина. — Загинув, як булька на воді…

З фотографії на мене дивилося молоде, серйозне обличчя людини в есесівському мундирі. Цей знімок був прикріплений до внутрішнього боку теки, виготовленої з картону такої товщини й цупкості, що, коли я одкинув цю обкладинку, вона впала на стіл, як дерев’яна.

Нашим колегам з народної поліції НДР пощастило розшукати в архіві справу колишнього гауптштурмфюрера, працівника канцелярії служби безпеки Отто фон Кролова. Гауптман Крюгер попередив мене, що в ній були зібрані папери, які належали особисто Отто фон Кролову. Їх у нього вилучили перед тим, як він був засуджений і розжалуваний в солдати.

— Хай вас не дивує, — сказав гауптман Крюгер, — що частина цих паперів написана російською мовою. Фон Кролов був славістом і, можливо, користувався російською, як своєрідним шифром, а може, в такий спосіб поновлював свої знання. Те, що написане німецькою, я перекладатиму на ходу, а потім ми підготуємо для вас аутентичний переклад. Тільки врахуйте, що збереглася не вся справа Отто фон Кролова…

Я заглибився в папери. Це були якісь дивовижні нотатки, записані на сторінках із зошита з обох боків, — то чорнилом, то олівцем. Уже перший аркушик мене дуже вразив…

«Мій товариш по гімназії Баумгартен, який потім захопився філософією, якось твердив, що в житті все відбувається випадково, але згодом, коли вже все минуло, ми шукаємо й знаходимо закономірності. Та насправді закономірності оті — уявні. На підтвердження цього досить мізантропічного парадоксу, Вальтер наводив такий приклад: взяти склянку й брязнути нею об камінь. Склянка розлетиться на друзки. Одні одлетять далі, інші ближче від місця удару. Всі ці скалки матимуть різну форму, розмір, і хоч скільки б склянок ми розбили, нам не вдасться хоч раз одержати скалки однакової форми та розміру. Скористаємось останнім досягненням техніки — швидкісного кінозйомкою — і зафіксуємо на плівці падіння нашої склянки та друзки, що розлетілися навсібіч. Потім повільно прокрутимо плівку через проектор у зворотному напрямі. І тепер ми побачимо, як кожна друзка обирає найточніший шлях для того, щоб зайняти своє місце у стінках склянки. Як все при цьому доцільно, послідовно, як припасовуються один до одного уламки з такими краями, що, на перший погляд, їх взагалі ні до чого не припасуєш. Якби ми не знали, як саме відтворено це явище, то ми могли б скласти чимало теорій про його послідовність та закономірність.

Може, Вальтер Баумгартен і мав рацію, та зараз мені здається, що інтерес до славістики виник у мене зовсім не випадково. Не буду казати про те, що рід наш — фон Кролови, як чимало інших старовинних, аристократичних німецьких родів, мав слов’янське походження, може, ще з Новгорода, з Ганзи. Але й старовинне місто, в якому народився я, виріс і вчився в університеті — Марбург, — здавна було зв’язане з Росією. Ні, я зовсім не маю на увазі черепичні гостроверхі дахи наших будинків та шпилі соборів, не замок гессенських ландграфів і храм Єлизавети, що його німецький орден збудував ще в тринадцятому столітті, не Марбурзький університет — перший протестантський університет в Німеччині. А думаю я про те, що кожен марбуржець знав про першого російського академіка Ломоносова, який навчався в цьому університеті, про відомого російського поета Пастернака, що прослухав тут курс у тисяча дев’ятсот дванадцятому році. Саме Марбургу присвятив Пастернак один з найкращих своїх віршів, що так і зветься: «Марбург»:

Уже тут, у Києві, трапив мені до рук томик Маяковського. І в статті «Як робити вірші» знайшов я таке місце: «Ставлення до рядка мусить відповідати ставленню до жінки в геніальному чотиривірші Пастернака». І далі Маяковський наводить цитату з Пастернака, де він дуже змінив цей чотиривірш. Замість «носил» — «таскал», замість «я с собою» — «за собою», в першому рядку випустив «всю». Цікаво, випадково це в нього вийшло чи навмисне? Колись це могло бути предметом цікавої наукової розвідки, але зараз воно вже нікому не потрібно.