Микола Білкун - Роман шукає

Зрештою, якби йому не одбило ногу, Голобородько згодом міг стати непоганим льотчиком. Та йому не пощастило. А він не хотів чи не вмів примиритися з тим, що вже ніколи не одержить урядових нагород за повітряні бої. Із марнолюбства цей чоловік зважився на злочинний крок: украв нагороди у справжнього героя.

А якби Юнкерс залишився живим, що було б із ним далі? Якщо я через тридцять років так легко встановив у кого і коли були вкрадені ордени, то в ті часи це зробили б ще швидше. Бовкнув би щось п’яний Ямришко, чи стрівся б Юнкерсові хтось із однополчан, чи, нарешті, люди, які лежали з ним у протезному госпіталі, звернули б увагу, що надто молодий він для такої кількості нагород… Викрили б його, ясна річ. Я не пам’ятаю, що належало за кодексом за крадіжку урядових нагород, але його б засудили, звісно. І ордени відібрали б, це точно. І оте шалене марнолюбство могло б штовхнути його на шлях ще більших злочинів…

А може, я не все знаю про нього?.. Може, не був він уже таким невиправним, як це мені здається? Адже люди міняються. І Голобородько міг змінитися, стати іншим.

Та він помер. А смерть нічого не міняє і не виправляє…

Свята як не було. Вони вискочили на вулицю всі шестеро: Ігор, Славко, Мартин, Гоша, Маша і Ямришко. Гоша щось стривожено прошепотів Маші на вухо, і та голосно відповіла:

— Будь обережний… А Костика я одного не залишу. Я вас тільки проведу.

Вони сунули вузькою, вибоїстою вуличкою до центральної магістралі. Погода змінилася, хмари піднялися, порідшали. Славко спочатку не міг зрозуміти, чому навколо стало так ясно, аж потім збагнув: сніг! У повітрі це був навіть не сніг, а якась прозора паморозь, та вулиці, дахи будинків, навіть паркани й гілки побіліли.

За рогом пролунала автоматна черга. Хлопці звично напружились, але Гоша заспокійливо зауважив:

— Старий дизель.

Пострілюючи й чхаючи синім димом, на вулицю викотилася латана-перелатана трофейна машина ще із залишками камуфляжу, — зелені й жовті смуги химерно наповзали одна на одну по її бортах та кабіні.

— Стій! Стій! — закричали хлопці, розмахуючи милицями.

Водій зупинив машину, але мотора не заглушив, і тепер вихлопна труба погуркувала одиночними пострілами.

— Браток, підкинь до госпіталю!

— Не можу, хлопці. Це ж вам туди, до Дніпра, а мені зараз праворуч повертати, на товарну станцію.

— У нас товариша вбили, — сказав Ігор. — Лейтенанта Голобородька, льотчика. Прямо в госпіталі.

— Хто ж це його?

— Ще не знаємо.

— От біда. — Водій на хвильку зняв свого танкістського шолома, пошкріб п’ятірнею потилицю, а потім рішуче запропонував: — Сідайте! До Хрещатика я вас дотарабаню, а там на трамвай пересядете. Мені там не проїхати…

По Хрещатику вони пробиралися стежкою між руїн. То там, то сям бовваніли ще зварені з рейок сталеві йоржі, колючий іржавий дріт обплутав руїни, як хиже огудиння війни. Сніг, хоч який би лапатий та густий він був, не міг присипати ці страшні руїни…

Милиці роз’їжджалися на слизькій стежці, під пахвами саднило, піт заливав очі. Ігор думав про людей, що житимуть колись на новому Хрещатику. Якими вони будуть, ці люди? Важко й уявити зараз, але одне Вербицький знав напевне: вони забудуть, як було холодно й голодно їм, нинішнім, і нікому не ятритиме душу звістка про те, що під Новий рік у госпіталі вбили льотчика Голобородька…

Тільки-но почався сорок шостий… В цьому році Ігореві мине двадцять. Не скоро, правда, аж наприкінці року. Але він уже пройшов війну, кинувши в пащу смерті тільки шмат живого тіла. І залишився живий. І житиме… І, може, доживе й до п’ятдесяти. Коли ж це йому мине п’ятдесят? Аж страшно подумати: у тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому! Яке ж життя тоді буде?.. А Юнкерс не зустріне вже й сьогоднішнього світанку…

При вході в госпіталь їх перепинив міліціонер:

— Ваші документи!

— Які документи? — округлив очі Славко.

— Ось наші документи, — потряс милицею Ямришко. — І ось, — показав він на Гошині чорні окуляри.

Але міліціонер викликав чергову санітарку.

— Це наші, — сказала вона. — А цей, — про Ямришка, — хоч і виписався, але теж у нас лежав.

У вестибюлі юрмилися інваліди, між ними, пристаючи то до однієї групки, то до іншої, сьорбали носами офіціантки, посудомийки, плакали санітарки й сестри. Славко ніяк не міг змиритися з тим, що сталося, кидався то до одного, то до другого, хапав за рукави, заглядав у вічі:

— Як же це так? На смерть? Невже на смерть? Не може того бути…