Микола Білкун - Роман шукає

Нарешті Славко побачив похмурого, втомленого Дранишникова й кинувся до нього:

— Товаришу старшина, ви ж тут були, як же це? Невже справді на смерть? А може, він живий? Може, тільки поранений…

— Кров’ю він сплив, де там уже жити…

Славкові все одно не клалося голови, що Голобородька нема серед живих. Що ж це таке? Звичайно, Мартин якось пригрозив Юнкерсові, що вб’є його. Та чого люди не кажуть зопалу! Хіба ж можна вбити живу людину? Війна ж давно закінчилася… Звичайно, і в мирний час усе може статися. Але як могли Юнкерса вбити, коли Славко бачив його лише кілька годин тому, і той був живий, веселий, зухвалий… За коротке своє життя Славко бачив багато смертей. Бувало й так, що цигарку прикуриш, вона в тебе ще й догоріти не встигла, а того, хто дав тобі прикурити, вже несуть під шинелькою… Але то була війна. І Славкові тоді здавалося, що настане час, закінчиться війна і люди взагалі не будуть помирати. Та ось війна закінчилась, а Юнкерса не стало…

Славко крадькома глянув на Мартина своїми круглими очима. Він думав про те, як, мабуть, зараз кепсько на душі у товариша. Як воно все дико збіглося… Мартин з кам’яним обличчям дивився прямо перед собою. Тільки вилиці набрякли. Мимоволі відчував на собі короткі, цікаві погляди.

Рантом Ямришко розкрилив на собі куфайку так, що гудзики полетіли, і заголосив, як баби на проводах:

— Льотчик був! Німців збивав! Ногу йому в повітряному бою одбили — живий зостався. Друг був, однополчанин, бойовий товариш… Куфайку оцю мені справив, галіфе діагоналеве, а тут його паршивою косою зарізали! Хай оцей латиш скаже, хто це зробив. Він же йому погрожував! — Ямришко показав пальцем на Мартина. — Усі ж чули!

Дранишников легко розвернув Ямришка обличчям до себе.

— І ти чув? — спитав він з погрозою.

— Хоч сам і не чув…

— А коли сам не чув, то не бовкай. І взагалі помовч. Гудзики он краще позбирай.

Ямришко розгублено закліпав і раптом побачив Щербину:

— Ось для чого ти, когут репаний, косу з Німеччини притарабанив! Щоб мій друг, бойовий льотчик, смерть собі від неї знайшов!

— Це ти, Ямришко, облиш, — неголосно, з гідністю промовив Щербина. — Не зброю я привіз — косу.

— Товариші! — оголосив підполковник Чураєв, коли всі зібралися в їдальні. — Самі розумієте, із сніданком доведеться трохи зачекати. Зараз із вами має поговорити капітан товариш Бобров.

Окоренкуватий, лобатий капітан міліції Бобров розстебнув і зняв із себе шинель, акуратно поклав її на стілець. На новенькому синьому кітелі у нього в два ряди висіли медалі, які засвідчували, що не проминув капітан Бобров жодної столиці Центральної Європи, а з правого боку поблискували ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

Бобров належав до людей, які, здається, і не підвищують голосу, а чути їх у найвіддаленішому куточку. Він сказав, що викриття вбивці їхнього товариша-фронтовика багато в чому залежить від них самих. Для цього треба, щоб товариші, які перебувають тут на лікуванні, і персонал подумали над трьома такими питаннями:

— Перше: чи не помітили ви цього вечора чогось дивного, чогось незвичайного в поведінці якоїсь людини чи кількох людей? Друге: чи не зникав хтось із ваших очей в останні тридцять хвилин перед Новим роком, якщо навіть той чоловік виходив на хвилинку… І трете: хто й коли останнім бачив живого лейтенанта Голобородька?

За сніданком Ігоря здивувало, що сьогодні ложки якось особливо голосно бряжчали об миски. «Ага, — раптом зрозумів Ігор, — це так здається тому, що всі їдять мовчки і чути тільки це бряжчання». Сам він не снідав, обмежився чаєм.

Потім вийшов у вестибюль і сів на підвіконня, улюблене місце Юнкерса. Притулився лобом до холодного скла. «Нема Юнкерса, — думав він. — А я ж колись так шанував його… А потім так ненавидів…» В щілині й досі стирчав недопалок сигарети. «Це Юнкерс туди його запхнув, — думав Ігор, — він мав таку звичку». Недопалок собі стирчить, а Юнкерса вже нема. Дощ на вулиці йде. Зимовий, найгидкіший в світі дощ, той самий, коли, за Славковим висловом, і собаку на вулицю не виженеш, бо совість замучить. Сіра бруківка ніби розбухла від нього. Дощ собі йде, наче нічого й не сталося, а Юнкерса нема. Загинув Юнкерс, а вся оця бруківка, гола тополя з воронячими гніздами, і облуплена стіна навпроти, і рундучок шевця, і ота вивіска з поіржавілим жіночим перманентом, і все-все на світі залишилось таким, як було, і нічого не зміниться… Як це так — не зміниться? Юнкерс помер, але ж залишився злочинець, убивця, який знає… Він-то знає, що мусить щось змінитися… Щось він мав на меті. І якщо його не викриють, не знайдуть, то, може, він і далі чинитиме злочини. І від того теж усе буде змінюватися на гірше…