Микола Білкун - Роман шукає

І як тільки я про це подумав, почало мені здаватися, що поїзд їде надто повільно, я шкодував, що не полетів літаком…

У кінофільмах показують багато зручних штукенцій, які насправді в житті чомусь не застосовуються. А добро було б запозичити дещо з кіно у повсякденну дійсність. У фільмі теж, скажімо, мають зустрітися два інспектори карного розшуку, які раніше між собою не бачились. Той, хто зустрічає, заздалегідь попереджає того, хто має прибути: з лівої кишені піджака у мене стирчатиме згорнута руркою газета за сьоме травня. Є газета за сьоме травня — отже, все гаразд. А от як я впізнаю гауптмана Крюгера?

Та побоювання мої виявилися марними. Гауптман (а по-нашому капітан) Крюгер пізнав мене одразу, як тільки я ступив з підніжки вагона на перон. Російською Крюгер володів цілком вільно і навіть вживав таке вишукане й рідкісне слово, як «споспешествовать». Цим гауптман підкреслив, що він та його колеги зроблять усе, щоб моє завдання було успішно виконане.

Цей худорлявий і зовсім молодий, як на таке високе звання, чоловік (він був не набагато старший од мене, а коли-то я дослужуся до капітана) виявився веселим дотепником. Він страшенно зрадів, коли дізнався, що я вперше в Берліні.

— Краще за мене вам цього міста ніхто не покаже, — запевняв він. — Адже, я, коли ще вчився, підробляв тим, що був гідом по Берліну. І для кожної вулиці я тримав у пам’яті окремий анекдот. Жартували навіть, що потім туристи мало що пам’ятали про Берлін. Зате залюбки переказували мої анекдоти…

Ми всілися у невеличкий «драбант», я закинув свою маленьку шкіряну валізку на заднє сидіння, і гауптман Крюгер плавно зрушив з місця.

— Років вісім, мабуть, уже за кермом? — спитав я.

— О, — здивувався гауптман Крюгер. — То ви тільки видаєте себе за лейтенанта Пуза, а насправді ви Шерлок Холмс? Як ви дізналися?

— По тому, як машина рушав з місця, я можу встановити, скільки років людина їздить, з точністю плюс-мінус рік.

Гауптман подивився на мене з деякою недовірою і заходився виповідати свої анекдоти. Оскільки ми їхали дуже швидко, один анекдот наповзав на другий, та й, чесно кажучи, я на відміну од туристів не дуже прислухався до них. Я розглядав вулиці.

У Берліні колись побував мій тато. Рейхстаг брав Щербина. А від дядька Петра я мав ще й спеціальне доручення. Річ у тім, що дядько Петро розписався на рейхстазі не з того боку. Підписи, зроблені з фасаду, сфотографували кореспонденти і таким чином увічнили їх для історії. А дядькові Петрові на фасаді вже місця не лишилося, і він видряпав свій автограф багнетом на бічній стіні. («Ото як узяти ліворуч від колон, недалечко, метрів сім…»). Він хотів, щоб я сфотографував той підпис, бо в нього ніякої пам’яті про штурм рейхстагу не залишилося, якщо не рахувати, що в тому бою йому відтяло кулею кінчик носа.

— Рейхстаг за кордоном, у Західному Берліні, — сказав гауптман Крюгер дещо винувато. — Та коли б ви туди й поїхали, однаково сфотографувати підпис вашого дядька вам не вдалося б. Будинок наново оштукатурений, і всі підписи сховані під цією штукатуркою.

— Ось тобі маєш, — зітхнув я. — Дядько Петро мені цього не подарує…

Готель, де мені відвели номер, мало скидався на «Бероліну», в якій зупинявся недавно Слюсаренків тато. Це був старий чотириповерховий будинок із повільним скрипучим ліфтом, щось на кшталт нашого готелю «Театральний». Номер невеличкий, на одного, з коротенькою ванною, в якій не дуже випростаєшся.

— Влаштовуйтесь, умивайтеся, відпочивайте, — запропонував гауптман Крюгер. — А за сорок хвилин я знову за вами заїду. Ми разом поснідаємо, і я відрекомендую вас начальству.

От дивна річ! Наш Федір Васильович теж любить призначати цей строк: «За сорок хвилин я повернусь», або: «За сорок хвилин я на вас чекатиму».

— До речі, — спитав Крюгер. — Перехідник ви з собою прихопили?

Я знітився. У колотнечі перед від’їздом я таки забув про перехідник.

— Так я й знав, — сказав гауптман Крюгер. — От вам.

Він вийняв з теки і вручив мені перехідник.

Тільки-но за гауптманом зачинилися двері, я видобув із валізи свою випробувану харківську бритву, і вона переможно заспівала, долаючи мою не дуже густу щетину. Її монотонне дзижчання допомогало зосередитись на справі, заради якої я прибув у це неблизьке відрядження…

Версії версіями, а був незаперечний факт: Голобородька зарізали. Я знав про нього не все, але багато, цілком достатньо для того, щоб уявити, який химерний характер мав цей чоловік. Кожен з нас, прагнучи зрозуміти вчинки або характер якоїсь людини, порівнює її із самим собою або своїми близькими й знайомими. Так от, я уже не вперше подумав, що з-поміж усіх людей, яких довелося мені зустрічати за життя, я жодного разу не бачив такої фантастично марнославної особи, як той Юнкерс.