Микола Білкун - Роман шукає

Ігор, виставивши перед собою долоні, показав їх Анциперові.

— Не важко з лопатою на протезі? — співчутливо спитав Анципер.

— З лопатою нічого… А от учора дівчина одна гукає мені: «Чого рота роззявив? Бери з того кінця носилки!» І не розібрала, що я на протезі… Слухай, а як тут новенькі?

— Нічого хлопці. Двоє у мене вже й трафарети мажуть, а один не те що вчитися — сам на бухгалтерських курсах викладати може, бо на гражданці працював не де-небудь, а в самому Держбанку.

— Я тобі тут гостинця… — Ігор дістав з кишені дві пачки цигарок «Катюша». Анципер вдячно посміхнувся. — А що це Любочки не видно? — ніби між іншим запитав Ігор. — Не її день? Старуля хіба чергує?

— Перейшла вона в інший госпіталь. Казала, що сюди їй далеко їздити… Заходила прощатися. Прийшла, як оце ти, в обід, подивилася на порожні ліжка, та раптом і каже: «А мені тут без дядька Щербини ніби й не наш госпіталь…» І дивно — поки Щербина був на місці, вона його наче й не помічала.

— Гей, слов’яни, є тут хто живий? — почулося в дверях, і в палату увійшов Бутько. Він звично опирався на милиці, темні окуляри здавалися ще темнішими на тлі білого лоба.

— Анципере, — здивувався він, — ти вже з протезом?

— А де твій протез? — вимогливо, як старшина у новобранця, поцікавився Анципер.

— Натер він мені кульшу, хоч знов у госпіталь лягай. Листів од наших хлопців не було? Що там Щербина поробляє? Знайшов він собі нову косу?.. Ти, Ігоре, я чув, у начальство таки вибився? А сміявся, як я тобі по «темній книзі» ворожив, що ти у великі люди вийдеш. Який уже в тебе чин? На ротного тягнеш?

— На ротного не знаю, — відповів Ігор, — а на взводного певно. Інструктор.

— А як той? — повернувся Бутько до Анципера. — Юнкерс… Знайшли, хто його черконув косою Щербининою?

— Не знайшли, — одказав Анципер і твердо додав: — І не знайдуть. Бо як почали тоді згадувати, хто виходив, а хто заходив, така плутанина з того вийшла, що й кінців не добереш. І скажіть мені, хлопці, чого це воно так виходить: оце сидять біля тебе люди, може годину й другу, а ти не пам’ятаєш, хто сидів спочатку, хто потім? То якби наперед знати…

— А зі мною як було? — підхопив Бутько. — Я взагалі нікуди не виходив, а от хто коло мене був?.. Щербина. Нахманович. Дранишников був чи не був — не пригадаю… А спитай мене, чи виходили вони кудись? Може, виходили, а може, й не виходили. Та й Юнкерс наче весь час на очах крутився. І от, бачте, загинув чоловік ні за цапову душу. Я вам так скажу, хлопці: годилося б усе-таки справити сороковини. Свій брат. Фронтовик…

— Які сороковини? — здивувався Ігор. Він до війни й не чув про сороковини, а на війні про них і не згадували…

— Ти що, з дуба впав? — обурився Бутько. — Та сороковий же день сьогодні, як лейтенанта не стало.

І він витяг з порожньої штанини чвертку магазинної горілки.

— Давай склянки, Анципере.

Ігор з тривогою уявив, як після обіду зайде в кабінет до третього секретаря міськкому комсомолу — жінки з якимось фантастичним нюхом на спиртне, і одсунув був склянку, та Анципер похмуро сказав:

— Я-то не пив і не п’ю. Але й справді сороковини, а я вже про це забув. Пом’янемо хлопця…

І вони втрьох, не цокаючись, випили горілку, закусили вітамінками.

— Коли ж тебе випишуть? — спитав у Анципера Бутько.

— Скоро вже. Другий протез приміряли.

— І куди ти?

— Ще не знаю. — Анципер задер свого шпачиного носа. — Гарна дівка, коли засватана. Вже домовлено було, що піду в майстерні художні, по трафаретах квацяти, життя прикрашати, аж це приходили з райсоцзабезу і там велику посаду пропонують. Може, й на ротного тягне. Інспектором. А ти що підшукав на гражданці?

Бутько зняв окуляри.

— Біда в мене, хлопці. Оце й друге око сліпнути почало. Лікарі кажуть, нерв там якийсь зачепило. І так воно повертає, що можу осліпнути я зовсім. Єдина в мене надія — поїду зараз до Одеси, до професора Філатова. Кажуть, чудеса він робить, сліпим зір повертає. Як допоможе він мені, то повернувся я в Київ і роботку якусь тиху підшукаю. А як не допоможе, то поїду до сестри в село Трибухів на Сумщину, та й пір’я дертиму на печі, та й доживатиму, скільки мені там зосталося…

Тепер усе відбувалося в тій самій послідовності, що й з перехідником, який мені, до речі, гауптман Крюгер подарував, але йшлося вже про звіт.

— Ну, як вам Берлін? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я зустрівся в коридорі.

— Сподобався.

— А звіт ви вже написали?