Микола Білкун - Роман шукає

Він дав книжку Мишкові Сусєкову, невисокому, худорлявому, зовсім молодесенькому хлопцеві, котрий для солідності завів такі вуса, як у гвардійського старшини, і розмовляв роблено хрипким баском.

— Дякуємо й запевняємо, — сказав Сусєков у відповідь. І звернувся до Ігоря: — Так це ти лежав на моїй койці?

— Це ти лежиш на моїй.

Сусєков розправив вуса.

— Підете ви з Семеном, і так ніхто й не дізнається, як же вбили у цій палаті льотчика того, лейтенанта… Ну хоч якісь здогади щодо того, хто це зробив, у вас є?

— Звичайно, є, — відповів Анципер. — А для чого б інакше я давав вам цю книжку? Тут усе написано. Лейтенант отой, Юнкерс, насправді був Джоном Сільвером, без ноги. І шукав він на цьому нашому острові свій скарб. А папуга капітана Флінта — це ти, бо такий самий у нього голос був… — І, не даючи Сусєкову підшукати потрібне слово, рішуче попрощався: — Бувайте, хлопці! А я поїду і оце вперше побачу наше місто, бо привезли мене сюди вночі, безногого, а виходжу я звідси хоч і не на своїх, а таки на двох, і так гадаю, що зношу в цьому місті ще не одні черевики.

Хоч газета «Советский спорт» чомусь ніколи не пише про мотоциклетні кроси, ніби такого виду спорту взагалі не існує, я давній передплатник цієї газети. І якось у статті футбольного коментатора А.Галинського я прочитав, що команда програла, бо від початку гри і до фінального свистка порушувала заздалегідь намічений план гри. Пам’ятаю, як був я тоді здивований: невже перед грою складають план? А раптом суперники гратимуть зовсім не так, як це передбачено планом? Чи гравець, який за планом мусив викопувати певне завдання, буде травмований? Чи на поле, як це бувало, в найвідповідальніші хвилини гри вискочить собачка й почне бігати за м’ячем?

Але тепер я розумію, чому і як складають наперед план гри. Очевидно, тренер і гравці керуються тими ж принципами, що й ми, коли складаємо план допиту. Принцип простий: коли він — так, то ми — так, коли він — те, то ми — се. Але треба перебрати дуже багато варіантів, передбачити всі несподіванки, щоб, коли на наше поле вискочить навіть «собака садівника», не прогавити її. Як у футболі: якщо вже сам не забиваєш гола, то принаймні не дай забити суперникові.

За нашим планом допит мав вести Федір Васильович, мені ж належало поставити всього кілька питань, але найгостріших і найнебезпечніших для Бутька. Ми попередили затриманого, що запис допиту одночасно вестиметься і на папері, і на магнітофонну стрічку. Бутько поставився до цього байдуже, пообіцяв відповісти на наші запитання, розказати все, як було, але попросив спочатку показати в кримінальному кодексі статті, за якими його можна притягти до відповідальності, поцікавився, яке покарання вони передбачають, якщо буде доведена його вина.

От і перший песик вибіг на наше поле! Нашим планом таке не передбачалося. Я був переконаний, що Бутько добре обізнаний із кримінальним кодексом та з його статтями — недарма при обшуку я побачив цю книжку в його убогій бібліотечці. Викладаючи йому звинувачення, Федір Васильович, відповідно до плану, не згадав про посібництво німецько-фашистським окупантам, і зараз Бутько вирішив нас перевірити, чи не покажемо ми в кодексі й цієї статті.

Федір Васильович витяг із столу кодекс, знайшов у ньому статтю 80-ту про спекуляцію валютними цінностями за обставин, що збільшують провину. Йшлося про залучення до спекуляції покійного Байрака, а через нього і Ямришка.

Бутько був безмежно здивований.

— Ямришко? — спитав він. — Невже цей ідіот втягнув ще й Ямришка? Як це можна було?

Він, очевидно, вирішив, що нас на його слід навів Ямришко, а ми не стали його переконувати в тому, що це не так.

Федір Васильович перейшов до запитань, з яких починається кожен допит, і вже перше з них мало чи не вирішальне значення: прізвище, ім’я та по батькові.

— Бутько Клим Захарович.

— За документами, — згодився Федір Васильович. — А справжнє ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Козуб Володимир Петрович, — з такою самою готовністю відповів Бутько.

Козубові-Бутьку шістдесят один рік. Дивно склалася доля цього чоловіка. Дитинство та юність його минули в родині, глава якої довгі роки, до самої смерті, був глибоко й щиро переконаний, що все навколо нього — тимчасове, що все це переміниться, зникне, як страшний сон, а тоді почнеться справжнє життя, до якого треба ретельно готуватися. Петро Якимович Козуб, батько Бутька, був ювеліром і лихварем. За роки Радянської влади (а прожив він довге життя й помер у тридцять дев’ятому році, перетягнувши рік на дев’ятий десяток) він не працював жодного дня в якійсь установі чи на виробництві, але заробляв великі гроші.