Микола Білкун - Роман шукає

Абстрактне мистецтво, мабуть, і справді не така вже дурниця, як про це пишуть у деяких статтях. Ярослав Макарович Іванченко підготував для всесоюзної виставки високу (вищу за зріст людини) й вузьку картину в тоненькій металевій рамці. Олія. Якби затулити нижню частину, ми побачили б цілковиту абстракцію — на блакитному, майже прозорому тлі веселкові смуги, які немов пульсують, міняться, ніби живуть самі по собі, залишаючи в душі глядача почуття святкові, піднесені, а може й урочисті. Абстракція? Звичайно! Хоч зараз виставляй цю картину у Гугенхаймському музеї.

Та коли знов одкриєш нижню частину, то побачиш, що це ніяка не абстракція, а справжнісінький реалізм. З тоненької металевої рамки лине високе надвечірнє небо з напівстертими, розпливчастими слідами райдуги, а внизу — соковиті лугові трави. І Щербина розмахнувся косою. Ліва, здорова, Щербинина нога попереду, зовсім так, як обіцяв колись старий протезний майстер, а позаду нога пряма, замкнена в коліні, рівна й нежива якась. І обличчя в Щербини зосереджене, щасливе й натхненне, і стара гімнастерка потемніла на плечах, немов просякла потом…

«Перемога!» — ось як назвав Ярослав Макарович Іванченко свою картину. І справді, була вона немов пісня про перемогу, бо випромінювала ту нездоланну радість, що нею живуть люди, які пройшли крізь спопеляючий вогонь війни, але живі і непереможні.

Точну авторську копію картини, що зараз демонструвалася в Москві, віз із собою Ярослав Макарович — подарунок Іванові Павловичу Щербині. Я сидів поруч з Ярославом Макаровичем, і картина його, загорнута в цупкий папір, лежала у нас обох на колінах, ніби з’єднуючи нас. Попереду, поруч із водієм, сидів Ігор Максимович Вербицький і оглядався на нас, і посміхався весело.

У п’ятницю мені зателефонував Ярослав Макарович.

— Збираємось ми в Ігорем Максимовичем, — сказав він, — провідати Щербину. І маємо до вас пропозицію — чи не приєднаєтесь до нас?

— Я з охотою… У мене навіть справа є до Івана Павловича. Та коли ви їдете?

— Завтра. В суботу.

— В суботу — з радістю.

Я старанно обгорнув косу червоною тканиною, прихопив торт «Київський», що його купила Люда. Мама передала для Івана Павловича дунайських оселедців, а брат Федя — якихось незвичайних великих апельсинів.

З самого ранку почався дощ, і водій вів машину обережно, як наш Федя навіть за сухої погоди. Мені весь час кортіло його підігнати, я ледве стримувався. Ми говорили про Щербину.

— Хоч як дивно, — казав Ігор Максимович, — а Щербину ми для себе ніби відкрили наново і щиро вдячні за це вам, Романе Олексійовичу. Якось воно так вийшло, що в ті часи, коли ми лежали в госпіталі, нам він здавався просто літнім, навіть старим чоловіком, ми його не розуміли так, як зрозуміли потім. Тоді нам був ближчий, теж, до речі, прекрасний чоловік, Семен Анципер, якого, на жаль, тепер уже нема з нами… І дуже мені приємно, що ви так правильно і так прекрасно зрозуміли Щербину…

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої! — зрадів Іван Павлович і кинувся обнімати Ярослава Макаровича, Ігоря Максимовича, а потім зопалу ще й мене. Потім стурбовано спитав: — Що сталося, хлопці?

— Та нічого, — розсміявся Ігор Максимович. — Провідати приїхали.

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої, — ще більше зрадів Щербина. — От не повірите, а таки є вона, тая телепатія! Це ж треба… Моя Докія не дасть збрехати. Вранці я їй казав: «Доцю, снилася мені така дурниця. Ніби я на фронті, окоп осінньою водою аж заливає, а старшина Докошенко мені й каже: «Що ж це ви, Щербино, підкомірця не пришили?» А я думаю: який там підкомірець, тут хоча б живим зостатися! Та хіба із старшиною порозумієшся? Та й взявся підшивати». А Докія мені каже: «Треба в кооперацію збігати, бо гості будуть». І справді, синок мій Сашко вранці приїхав, а тепер і ви…

Я віддав Щербині торта, і мамині оселедці, і Федині апельсини, а потім і косу розгорнув.

— Повернули-таки, — із задоволенням сказав Щербина і підкликав сина: — Ось вона, золінгенівська коса…

Сашко Щербина був дуже схожий на свого батька: худорлявий, маслакуватий, вайлуватий, та була це вайлуватість хлопця, який на рингу не пропустить жодного удару. Я добре розуміюсь на цьому. І м’язи у нього боксерські — довгі й вузькі.

— Читай, що тут написано, — запропонував Щербина синові.

— «Золінген ростфрай», — прочитав той.

— А що таке ростфрай?

— Не знаю.

— Рост — це іржа, а фрай — це вільний, — проголосив Щербина. — Тобто, що коса ця з нержавіючої сталі. І, бачте, не збрехали німці — не заіржавіла за стільки років, — повернувся він до нас. — Воно, правда, якби залишилася ця коса в мене, то й так не заіржавіла б — у ділі була б…