Микола Білкун - Роман шукає

— А що тобі до того? — обурився Щербина. — Свято ж. Хай жінка потішиться… От нам те свято, Новий той рік, — спробував він перевести розмову на іншу тему, — щось не такий виходить. Воно, щоправда, концерт якийсь обіцяють, а може, й по чарочці піднесуть, щоб цокнутись, коли годинник на Кремлі проб’є. А ти як Новий рік стрічатимеш?

— Я не доживу до Нового року, — буркнув Бутько.

— Тю на тебе! Ще наврочиш… Чом не доживеш?

Бутько мовчав, ніби не чув запитання. Аж потім, згодом, коли Семен Анципер уже підморгнув Щербині, збираючись розпочати смачне обговорення подій, свідком яких він ненароком став, похмуро відповів:

— Куля в мені совається. І так воно мені пече…

Я вже знав, де «собака садівника»…

Стадіон аж хитався від лементу болільників. Наш сусіда, частий гість — живе на одній площадці,— чотирирічний Сашко Луконін глибоко переконаний, що мило, яким він вмивається, зроблене з футбольних суддів. А він же тільки раз побував з татом на футболі.

Телевізійні оператори, як вони це завжди роблять, коли на полі починається те, що спортивні коментатори соромливо називають «неспортивною поведінкою», а саме — одна команда хапає суддю за петельки і вимагає пенальті, а друга так само енергійно заперечує це, спрямовували об’єктиви своїх камер на Георгія Георгійовича Суворова. Телеглядачі не були за це в претензії, бо знали й любили знаменитого масажиста, з яким команда ніколи не розлучалася, бо він уособлював у собі працездатність, доброзичливість і високу професійну майстерність.

Мені вкрай треба було поговорити з Георгієм Георгійовичем, колишнім Гошею-масажистом, але я не міг на це зважитись. Мені було відомо тільки про одну слабість нашого полковника Іванова — безмежну прихильність до футболу. Та оскільки побувати на стадіоні йому випадало не так уже й часто, він примудрявся подивитися матч як не вдома, то хоч уривками в службовому кабінеті. І якби він раптом на голубому екрані побачив мене крупним планом, гадаю, це його не дуже потішило б. Таблички, які висіли в старих трамваях, попереджали: «Не висувайся». Це й наше гасло.

Я дочекався перерви між таймами й пішов до роздягальні. Службове посвідчення мені довелося нести перед собою, як прапор. На кожному кроці мене зупиняли, навіть звіряли фотографію у посвідченні з моєю особою. Зі мною поводились так, ніби я збирався викрасти центрфорварда. В роздягальні тренер подивився на мене звуженими гострими очима й процідив крізь зуби:

— Ми дуже вдячні за увагу, але болільникам у роздягальні не місце. Приходьте після матчу.

— Це до нас, — заступилася за мене Марія Іванівна. Вона стояла біля чоловіка.

Георгій Георгійович почув мій голос, впізнав, попросив зачекати й далі заходився коло литок молоденького хлопця, який, лежачи на спині, мовчки й зосереджено жував гумку. Хлопець страшенно хвилювався, він мав зараз замінити на полі знаменитого бомбардира, тобто вперше показатися в основному складі, і вмілі руки Георгія Георгійовича сталили йому м’язи, вливали впевненість.

— Тільки не зараз, — сказав Георгій Георгійович. — Під час гри я ні про що інше не можу говорити. Прошу після матчу.

Та я йшов, як танк, забувши про повагу до шанованої людини. Я хотів почути відповідь.

— Звідки вам відомо, що Бутько помер? — спитав я.

Молодий футболіст подавився гумкою.

— Бутько? — здивувався Георгій Георгійович. І одрубав: — Після матчу.

Я вже давно здогадувався, що в ті часи, коли футбол не був найулюбленішою грою мільйонів, слідчим працювалося легше. Скільки б нерозкритих справ залишилося на совісті Шерлока Холмса, якби йому кожного разу говорили: «Після матчу». Та оскільки в мене не було іншого виходу, то я пішов з роздягальні, примостився на приступочці між рядами, бо на лавах впритул один до одного сиділи люди, що, на відміну від мене, мали квитки.

Спочатку я дивився на гру байдуже, як людина, що зайшла в ресторан наспіх пообідати й бачить, як за сусідніми зсунутими столиками справляють весілля не відомі їй люди, але згодом футбольні перипетії захопили мене. Я бачив, як майстерно, як захоплено й зосереджено робили футболісти свою справу. їм треба було поспішати, бо рахунок нічийний — 1:1, а матч наближався до кінця. І бачив, як судді й підсудки, чи як вони там правильно звуться, теж зосереджено роблять свою справу. Георгій Георгійович розтирав ногу футболістові, який, шкутильгаючи, перейшов на гареву доріжку, бо у нього почалася судома. І я відчував якусь особливу близькість до цих людей. В ці хвилини мені здавалося, що і я зараз добре й правильно роблю свою справу, що вона вже наближається до кінця. І водночас я думав: добре було б, якби наша команда виграла. Тоді в Георгія Георгійовича настрій буде кращий, а коли людина в доброму гуморі, то вона балакучіша. І коли суддя призначив штрафний у бік наших воріт, я разом з усім стадіоном вимагав, щоб його перевели «на мило», а потім радів разом з усіма, що воротар не пропустив м’яча у ворота, а перевів його на кутовий. Хоч матч закінчився внічию, та із загального настрою глядачів було видно, що це нікого особливо не знітило: наша команда й так мала запас міцності.