Микола Білкун - Роман шукає

Щоправда, здобич його була важка, та місця займала небагато. Я підрахував: вісім кілограмів сто сімдесят грамів золота за об’ємом менше, ніж півлітрова пляшка. Питома вага золота — 19,3. Вісім кілограмів води — це було б вісім літрів, а золота — у дев’ятнадцять разів менше. Об’єм, що займали ювелірні вироби, підрахувати важче, та оскільки основними коштовностями там були діаманти, то, за твердженням продавця ювелірного магазину, куди я забігав учора вдень, все це теж могло б поміститися в півлітрову баночку. Ну, накинемо про всяк випадок ще літр. Отже, об’єм двох банок з-під виноградного соку, а вага — десь дванадцять — чотирнадцять кілограмів. Частину він, мабуть, сховав по кишенях. Те, що не влізло, міг зсипати в порожню штанину свого комбінезона і вийти вранці з відділення міліції, не викликаючи підозри…

Вранці він пробачався, казав, що все це з ним сталося через горілку. Мабуть, ще й брехав: мовляв, товариш фронтовий помер абощо. Та в госпіталь з цим скарбом він би не поткнувся. Небезпечно. В госпіталі все на очах. Мусив кудись завернути. Але куди? В місті у нього були якісь дівки. До однієї з них? А там зганяв її за пляшкою чи за цигарками, а сам переклав це все у валізку чи портфель…

А може, його особисті речі взагалі там лежали? А потім туди прийшов убивця. Вважатимемо, що це й справді Бутько. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, а Бутько сказав, що той просив негайно принести йому валізу. Вона й віддала. Мабуть, знала й Бутька, бо інакше б не оддала. Хто не була ця жінка? Де жила одна з них, я вже знав: десь біля Євбазу. Та нема вже Євбазу, як і нема тих халуп, що його оточували. Цей шлях обривався. Треба шукати інший.

Але ця версія здавалася мені на диво імовірною. Так, ніби я все це бачив на власні очі. Шкода тільки, що не міг поділитися цими своїми конструкціями ні з полковником Івановим, ні навіть із симпатичним та поблажливим до мене Федором Васильовичем. Посміхнувся б він чарівно й сказав:

— Дуже правдоподібно. Та чи не могло скластися так, що позавчора всі коштовності вийняв звідти наш двірник-корабел? Або, може, там взагалі не було ніяких цінностей? І, нарешті, чи не міг сам Бутько видобути те, що там було сховане? А для того, щоб пояснити, звідки Бутькові стало відомо про цей скарб, ви збудуєте ще одну версію? І з неї, зрештою, вийде, що Бутькові про це розповів Юнкерс? А потім ви почнете шукати за цією версією, хто розповів Юнкерсові, і вирішите, що це зробив Бутько?

Ні, надто рано залишив я госпіталь. Треба знову туди повертатися.

З госпіталю вони вислизнули втрьох: Ігор Вербицький, Славко Іванченко, Мартин Вайл. Сьогодні вранці Гоша-масажист покрутився в їхній палаті, потім викликав Ігоря в коридор й сказав:

— Так о шостій, як умовлялися.

— Добре, — змовницьки підморгнув Ігор, бо з усього госпіталю Гоша-масажист запросив на три знаменні події — на своє весілля, на хрестини та на новосілля — тільки Ігоря, Славка та Мартина.

— І Новий рік разом одсвяткуємо, — казав Гоша дещо винувато. — Я б, звичайно, усіх запросив, та… — і розвів руками.

Ранній зимовий вечір упав на місто. Власне, якщо розібратися, то дня й не було, бо ранок так і не став днем: низьке замурзане небо було щільно зашпакльоване мокрими, брудними хмарами, для жодного сонячного промінчика не залишилося навіть шпаринки. Небо сльозилося чи то мокрим снігом, чи то дощем. Може, ці опади були заплановані богом як сніг, але втрутився чорт, і на землю полилося казна-що.

— І це Новий рік? — обурювався Ігор. — Ялиночки, Снігурочки, веселий Дід-Мороз… Покажіть мені цього старого чорта, де він?

— Картки отоварює, — зробив припущення Славко.

— Погодка гарна, прибалтійська, — бадьоро прицмокнув Мартин.

Ігор подивився на нього здивовано.

— А ти звідки знаєш?

— Батько розповідав…

— Ну, якщо батько, це зовсім інша справа. А про нечисту силу твій батько часом не розповідав?..

— Довго туди добиратися? — запитав Славко.

Тільки Ігор знав маршрут і зі слів Гоші-масажиста навіть намалював карту.

— До ранку доберемось. Якщо, звичайно, трамвай довезе.

— Із «сидором»? — У Мартина за спиною був таки добре напакований «сидор».

— Як-небудь допхаємось.

І хоч у трамваї було тісно, свято тут відчувалося гостріше, ніж на вулиці. Тут людей видно зблизька, і в очах їхніх — у кого посмішкою, а в кого й сльозою — поблискувало свято. Перший повоєнний Новий рік, який люди у всьому світі зустрічають без затемнення…

Війна скінчилася… Війна скінчилася… Війна скінчилася… Час, розколотий навпіл словами «до війни» і «після війни». А самої війни вже ніби й не було. Тільки «до війни» і «після війни».