Микола Білкун - Роман шукає

Раптом ворухнулась кольорова завіска-ширмочка, що відгороджувала куток кімнати біля ліжка, і звідти вистромилася кучерява голівка. Вишневі очі з цікавістю, без будь-якого остраху дивилися на гостей. Ну чисто тобі маленьке, довірливе звірятко визирає з нірки. Та це ж їхній хрещеник, що його хлопці вперше побачили. Маша та Гоша одразу ж, як тільки одержали квартиру, взяли в дитячому будинку сирітку.

Дитя відсунуло завіску, рішуче й незалежно ступило до кімнати.

— Костику, ходи-но сюди, — покликав хлопчика Славко. — А що я тобі приніс від зайчика?

Він поліз у речовий мішок, який, тільки-но прийшли у кімнату, присунув ближче до себе, і видобув звідти загорнутий у газету Бутерброд. Бутерброд цей під час війни — то найвишуканіша страва, що задовольняла найвибагливіші смаки гурманів з того полку, де служив Славко, а може, й з інших підрозділів.

Робився Бутерброд так: відкраювалася скибка хліба через весь коровай, намазувалася перетертим свинячим салом, а зверху все це посипалося жовтуватим цукром-піском.

І хоч Костик не служив у Славковому полку, але Бутерброд він одразу ж оцінив. Хлопці мовчки стежили за тим, як апетитно впиваються білі рівненькі Костикові зубки в хліб, і щось незвичне, дуже важливе ворушилося в їхніх душах. Це ж, мабуть, уперше в житті прокинулися в них батьківські почуття, і дивилися вони на Костика уважно й захоплено, ладні віддати хлопчиськові все, що в них є, і навіть усе, що буде, захистити його від усього, що загрожувало чи загрожуватиме йому.

І раптом Ігор нерішуче звернувся до Гоші:

— А навіщо нам чекати дванадцятої? Чому б нам не провести старий рік? І Костик з нами посидить.

— Це можна, — погодився Гоша. — Марусю! — гукнув він на кухню. — Є тут така ініціатива, щоб уже й до столу сідати.

Маша визирнула з кухні.

— Зачекайте ще хоч трошки, — попросила. — Я вже закругляюся.

— Ми вам допоможемо, — втрутився Мартин, якого хлібом не годуй, а тільки дай комусь допомогти.

Хлопці разом з Костиком посунули на кухню. Маша саме готувала варену моркву й картоплю, зварену в мундирах. Ігор не любив чистити овочі — хай вони будуть варені чи сирі. Тож хитрувато поцікавився:

— Це ти на вінегрет? Добра закуска. У нас Мартин — визначний спеціаліст у цих справах. Його вінегретом не годуй, а дай овочі почистити, картопельку там чи морковочку. А вже цибулю різати — то й поготів. Аж плаче від задоволення.

Вайл помив руки, взяв ніж і заходився коло картоплі, моркви, цибулі так, ніби все життя тільки це й робив. Мартин в усьому залишався Мартином.

Ігор присів на стільчику поруч і, прихиливши милиці до стіни, почав підштрикувати Мартина:

— Тонше оббирай, що ж ти робиш? Добро пропадає. Дивись, як Славко буряк ріже — скибочка до скибочки.

— Он ти як? Знущаєшся — і не червонієш? — повернувся до Ігоря Мартин. — Ну, ми тобі зараз рум’янці зробимо! Тримай його, Славко!

Славко обхопив Ігоря ззаду, а Мартин навів Ігореві рум’янці на щоках, поквацявши по обличчю шматочком буряка.

І раптом Вайл тихо охнув, знітився. То він побачив, як Костик підбирав зі столу обрізки буряка й моркви та жадібно запихав собі до рота. На тоненькій хлопчиковій шийці пульсувала синя жилка, і аж страшно ставало: ось зробить Костик різкий рух — і зламається ота тоненька шийка під вагою важкої круглої голови. Хлопчик у новій своїй родині їв досхочу, але, видно, пам’ять про воєнний голод ще й досі не вийшла з нього…

Ігор подивився спочатку на Мартина, а потім на Славка, і обидва одвели очі.

Недавно Вербицький вперше не на жарт посварився із своїми друзями Славком та Мартином. А все через манну кашу. Славко й Мартин збунтувалися проти цього ординарного витвору кулінарної майстерності госпітального кухаря. Вийшло так, що вони, готуючись до Нового року, зачинили зсередини палати двері найнадійнішим замком — простромили милицю в дверну ручку — й майже до ранку працювали над трафаретами. Звісно ж, проспали сніданок, а коли прийшли в їдальню, їм запропонували манну кашу як… гарнір до смаженої риби. Славко з Мартином зчинили бучу. Що ж це таке? Іншим же на гарнір дали картоплю. Картопля — ось справжній гарнір до смаженої риби! А їм, бачте, пропонують якусь манку… Ігор мовчки їв манну кашу, яку він так само не любив, та коли Славко і Мартин ледь не довели до сліз дієтсестру, він раптом зблід і кинув в обличчя друзям: «Досить! Совісті у вас немає! Країна від дітей цю манку відриває, щоб нас нагодувати, а ви…» Хлопці почервоніли, набурмосились, замовкли, та до каші так і не доторкнулися. Лиш сопіли, обсмоктуючи риб’ячі хребти…