Микола Білкун - Роман шукає

А ось зараз маленький Костик і став у їхніх очах тією дитиною, від якої країна відривала манку і годувала їх… Годувала, щоб вони стали на ноги, оклигали і, якщо совість у них є, віддячили, скільки буде сил, за все, що для них зробили. І за манну кашу також…

— Ну, гаразд, — промовив Ігор, порушуючи ніякову мовчанку. — Хай тепер нова радянська сім’я посидить на кухні. І Костика тут притримайте. А ми, з дозволу господарів, трошки попораємось у хаті. Бо ви, бач, і не помітили, що Мартин у нас сьогодні Дід-Мороз, Славко — Снігуронька, а я вже у них за того оленя, на якому вони сюди приїхали…

Маша заходилася примащувати олією вінегрет, а Гоша пошепки коментував те, що хлопці роблять у хаті, за причиненими дверима…

— Стіл чимось накривають… Пляшку витягли… Другу… Бляшанка вже на столі, а це щось м’яке… Щоб це могло бути?

Славко прочинив двері на кухню й весело заспівав:

Маша й Гоша під цей урочистий спів рушили в кімнату, але поперед них туди вбіг Костик і аж присів від захоплення.

— Господи!.. — тільки й сказала Маша.

Татаркуваті її очі сяяли від зворушення. Здавалося, в хаті все оновилося: ніби скатертина, якою хлопці накрили стіл, поділилася своїми барвами із стінами, меблями, завісою — з усім, що було в кімнаті. Скатертина й справді була такою святковою, такою врочистою, ніби на неї вихлюпнулась фарбами радість від того, що перемогли, що живемо, що мир настав…

«Професор трафаретних наук» Валентин приніс у чотирнадцяту палату кольоровий малюнок — перський килим. За цим зразком Славко, Мартин і Анципер, перевівши гору картону, зробили аж сім трафаретів і розмалювали звичайне біле полотно так, що навіть Валентин головою похитував: «Ну, товариші, це вже хоч у музей вішай!»

А на цій скатертині статечно височіли дві зелені пляшки «магазинної» горілки. Банки тушонки та бляшанки з рибними консервами додавали столу вишуканості, оселедець поблискував масними боками, копчена ковбаса запаморочливо пахла, дві білі хлібини вабили око.

— А де вінегрет? — спитав Ігор. — Саме його бракує до цього столу.

Маша поглянула на нього вдячно, бо не знала, нести їй вінегрет чи. ні, щоб не скомпрометував він своїм убогим виглядом таке шляхетне сусідство.

Костик видерся на стілець — з підлоги йому погано видно. А коли роздивився, що є на столі, гучно потягнув носиком, ніби вбираючи в себе всі ці запахи, аж примружився від задоволення і якось по-дорослому сказав:

— Ого!

Всі засміялися, а хлопчик обвів дорослих круглими очима і, не розуміючи, чому вони сміються, додав:

— Багато.

— Чого багато? — спитав Ігор.

— Їсти багато.

— Їж на здоров’я, швидше ростимеш! — запросив Ігор.

Вони випили по чарці за щасливу сім’ю, за новосілля, за сина Суворових. Костик старанно жував ковбасу і уважно придивлявся до того, як Ігор накладав собі на тарілку гірку вінегрету, як ложкою зробив у центрі цієї гірки заглиблення і вклав туди тушонку. І тут раптом спитав про те, що його весь час, видно, цікавило:

— А як ви будете багато їсти, у вас виросте нога?

— Може, й виросте, — не наважився розчарувати Костика Ігор.

— А в мого тата уже дві ноги, — похвалився хлопчик.

Маша скоса кинула погляд на чорні Гошині окуляри і чи то засміялася, чи то схлипнула:

— Вечеряй, Костику, і — спати.

— Зачекайте, — зупинив Ігор. — Костикові Дід-Мороз передав особистого подарунка від Снігуроньки…

Ігор поліз до кишені й витяг звідти високу квадратну коробку драже. Костик нетерпляче відколупнув кришечку.

— Цукерки? — зрадів він і авторитетно додав: — Їх треба їсти з хлібом.

— Правильно, — підтримав його Мартин. — Усе треба їсти з хлібом. Без винятку. Солдати, Костику, вміють їсти з хлібом пшоняну й гречану каші, і лапшу, і макарони, і навіть вареники. Такі вони, солдати переможної армії. А ти будеш солдатом?

— Буду. Як тато.

— Заспіваймо, — запропонував Славко.

Хлопці нерішуче перезирнулися. За війну наспівалися вони доволі. Співали навіть тоді, коли не хотілося співати, а хотілося їсти, спати, хотілося привалитися до стіни, до дерева, а то й на грузькій дорозі вкластися, — і не помічати, що навколо брудно, вогко, холодно, що шинель хоч викручуй… Спати, лежати, мовчати, ні про що не думати, нічого не чути і нічого не знати.

Але старшина: «Запєвай!» і…