Микола Білкун - Роман шукає

— Помінялися? — запропонував я й сів за кермо. — Так що там сталося?

Федя розповів, що дядько Петро недавно захворів. Нічого ніби страшного — недостатність мітрального клапана у його віці та з його пристрастю до суміші пива з горілкою явище цілком закономірне.

— Але треба полежати та полікуватися, а ти ж розумієш, що дома він і години не влежить. От я й вирішив трохи залякати старого: сказав, що як не стане на профілактику, то потім доведеться довше з цим ділом морочитися. На два дні його таки вистачило, а на третій утік просто в лікарняному одязі.

Федя мимоволі ніби докоряв мені; що ж це справді таке — дядька Петра поклали в лікарню, а я про це навіть і не знав.

— А чому ти думаєш, що він мене послухає? — спитав я.

— Любить він тебе.

Я зупинив машину біля будинку, де колись жив, і я, а тепер залишилися тільки мої батьки. Дядько Петро мешкав в одному будинку з нами, тільки в сусідньому під’їзді. Біля — його небіж. У Вілі батько й мати померли в один рік, і дядько Петро приїхав колись сюди, щоб жити з Вілею та його сестрою Наталкою.

У дядька Петра не було на правиці великого пальця, а на лівій руці — мізинця й підмізинного. Це йому на фронті одбило осколком міни. А ще кінчик носа у нього був обтятий кулею. Та, незважаючи на відсутність пальців, він був відомий на заводі заводів як чудовий модельник, йому доручали особливо складні роботи.

Одчинила нам Наталка. Ми увійшли в передпокій, і знову повіяло на мене таким близьким духом: легким запахом спиртового лаку й свіжообструганого дерева.

— Дядьку Петро, ховайтеся, міліція! — застерегла Наталка.

Казна-що зі мною коїться! Якийсь я став сентиментальний. Як побачив я дядька Петра, як побачив, що сидить він за столом, а перед ним добрий кухоль пива, а на сковороді фуркає салом яєчня, і вигляд у нього в лікарняній піжамі щасливий і задоволений, то серце мені залило теплою хвилею…

— Що ж це таке? — суворо спитав Федя. — Дядьку Петро, та ви ж мене страшенно підвели. У мене ж на роботі прикрощі будуть.

Дядько подивився на Федю підозріло, а потім посміхнувся весело й самовдоволено.

— Ну, кинь, Федю! Які там у тебе можуть бути прикрощі? Ти сам усім завдаєш прикрощів. Сідайте, хлопці, до столу, я ж знав, що ви приїдете. Вже й Вілю за пивом погнав, щоб іще приніс.

І ми таки сіли. І випили пива, і поїли таки яєчні — Наталка ще двічі її смажила. Біля говорив про кібернетику, а потім дядько Петро пограв нам на бандурі, яку недавно відремонтував для капели бандуристів, а Наталка нам заспівала, і навіть у Феді не вистачило мужності повернутися до розмови про лікарню.

— Наталко, — благально звернувся Федя до Білішої сестри. — Я тебе дуже прошу, ти вже доросла дівчина, ну простеж хоч ти, щоб дядько Петро не виходив, щоб він полежав хоч із тиждень. Рецепта я зараз випишу, але ж боюся, що він не в ту аптеку буде вас ганяти. Ну що мені — маму просити, щоб вона прийшла і довела тут усе до ладу?

І таки подіяло. Почувши про нашу маму, дядько Петро заприсягнувся, що виконуватиме всі Федині настанови.

Професор Пузо, поважна й відповідальна особа, до якої в лікарні, як переконався дядько Петро, і хворі, й лікарі ставилися так, ніби Федя був на «ти» з самим господом-богом, взяв під пахву загорнутий у газету пакунок з лікарняною піжамою, аби повернути казенне майно.

— Знаєш, Федю, — раптом вирішив дядько Петро, — не пасує воно тобі. Най Наталка завтра одвезе. І ще я тобі скажу: був колись, ще в мирне врем’я, до війни, у нас у Решетилівці такий дохтор, ну-у, по правді сказати, він хвершалом був, але всі його дохтором звали… Ти, Федю, не ображайся, але куди до нього братися вашим професорам. Не по знаннях, ти не думай, а от вигляд у нього був, бороду таку мав, як оце зараз хіба що в студента побачиш. І ходив він усюди із таким розцяцькованим кийком. Інтарсія і маркетрі. І зробив я для тебе не гіршого, ніж той, що був у Савелія Інокентійовича, дохтура нашого решетилівського.

І він звідкись з-під столу витяг дивовижного кийка, прикрашеного візерунками й малюнками, що зображували старовинні замки, гори й дерева — рожева груша і перламутр по горіху.

Ми помилувалися кийком, Федя зворушено подякував за подарунок, зажадав від мене підтвердження, що це не» хабар, що він дозволив дядькові Петрові залишитися вдома ще до того, як той подарував йому кийка, і ми попрощалися. Імпозантний вигляд матиме тепер Федя за кермом своєї «Волги» з кийком. Бо пішки він таки поступово одвикав ходити…

Батьків ми не провідали, бо вже й десята минула, а тато лягає рано. Федя хотів одвезти брата додому, та чорт мене смикнув за язика: