Микола Білкун - Роман шукає

Але жінки помилялися. Ігор не тільки не слухав, що там варнякав про «дєнєжний інтерес» та про «казьонний дім» Бутько, він сам стиха вклинився в його бурмотіння:

— Не був би ти скнарою, дав би трохи грошей неімущим браттям. Ти собі ще наворожиш, а Семен Анципер сигарет просив.

Бутько кивнув головою і закінчив ворожіння передбаченням, що Ігоря очікує блискуча кар’єра й високі державні посади. Але цим він не обмежився. Демонстративно, щоб усі бачили, тицьнув хлопцеві в руку кілька папірців і оголосив:

— З інвалідів війни грошей не тільки не беру, а й сам чим зможу, тим допоможу.

Ігор засовався. Таке благодійництво його зовсім не влаштовувало, і він не знав, брати йому гроші чи образитись. Але тут втрутилися «бабоньки-громадяночки»:

— Бери, бери, синок, чого ти встидаешся? Чоловік тобі від щирого серця, а ти… Бач, він сам такий…

Клим Бутько розумів силу реклами.

Хлопці пішли купувати сигарети. Несподівано їх зупинив меткий неголений чоловічок у традиційній куфайці, з польовою офіцерською сумкою через плече. Вони ніяк не могли зрозуміти, чи цей чоловічок косоокий, чи то його очі просто так швидко шастають на всі боки.

— Ви, хлопці, героями хочете бути? — запитав він.

— А ми й так герої хоч куди, — всміхнувся Ігор.

— Е, ні. Ви мене не розумієте. Я кажу: ви Героями Радянського Союзу хочете бути?

— А ти часом не Калінін? — примружився Ігор. — Може, Указ Президії Верховної Ради підпишеш? Тоді ми не проти.

Чоловічок дрібно-дрібненько захихикав.

— Можна й без указу… Дивіться… — Він попорпався у своїй польовій сумці, і сталося таке, що хлопці від подиву роти пороззявляли: на долоні у чоловічка лежала Золота Зірка Героя Радянського Союзу. — Ну то що? Можна без указу? І недорого.

Ігореві очі налилися кров’ю, Мартин стиснув щелепи, Славко зблід.

— Ти… ти що, гад? Ти що?! — тільки й зміг вимовити Вербицький.

— Ша, ша, без нервів, — зашикав чоловічок, а очі його забігали ще швидше. — Тут нема ніякого мошенства. Ти що, думаєш, я вбив когось чи вкрав її? Своїми руками зробив…

— А золото на городі викопав? У тебе там свої копальні? — насунувся на нього Мартин.

— Та яке золото, хлопці?.. Господь з вами!.. Дивіться! — Він ще раз поліз у сумку і видобув звідти цілу жменю золотих зірок. — Я їх з бляшанок клепаю. Штампика виточив — і клепаю. А що тут поганого? Свою працю продаю. Чого ви накинулись на мене, як малахольні?

Хлопці заспокоїлись, але не знали, сміятися їм чи покликати міліцію.

— А що ви хочете за неї? — поцікавився практичний Славко.

— Та всього й прошу п’ятдесят карбованців. Справжня двадцять п’ять тисяч коштує.

— Хіба можна купити й справжню? — насторожився Мартин.

— Та ні, то я так… То будете брати? — запобігливо запитав чоловічок, зазираючи їм у вічі.

— А для чого вони нам? — знизав плечима Славко.

— Як то для чого? На гімнастерку почепиш… У село приїдеш — всі дівчата твої будуть. Знову ж таки на залізниці почот і уваженіе, квитки можна без черги брати…

— Ми й так їх без черги беремо.

— Міліцію треба покликати, — вирішив Мартин Вайл. — Хто дав право отак, із бляшанок… Це ж казна-що!

— Ех, синок, синок, до чого тут міліція? Що, міліція моїх дітей нагодує? Жити ж якось треба… Не хочеш — не бери. А інші нічого, беруть, ще й дякують. Один старшина тільки-но дві штуки взяв. А ти — міліцію…

Чоловічок, поспіхом зсипавши зірки в свою польову сумку, зник у натовпі.

— Сказитися можна, — покрутив головою Славко. — Це ж треба — на Євбазі Зірки Героїв клепати… З бляшанки!.. А поки на фронті оту «За бойові заслуги» заслужиш. Я вже не кажу, про Червону Зірку чи орден Слави…

— Звичайно, — підтримав його Мартин. — Повоював я, поки мені дали «Вітчизняну війну», та ще й другого ступеня! А представляли ж на першого ступеня… У льотчиків — інше діло. Он скільки їх у Юнкерса — два Червоного Прапора, три Червоні Зірки та ще й хрестик цей англійський… Льотчикам вони легше діставалися.

— Нікому їх задурно не давали, — не погодився з другом Славко. — Але в Юнкерса їх і як на льотчика забагато.

— Виходить, заслужив, — сказав Ігор. — Він їх у бою здобув, а не на Євбазі купляв. Він показував нам орденську книжку. Перший Червоного Прапора там ще з сорок першого року…

Мій друг Віля, як він сам казав про себе, «колишній грузинський князь, а нині трудящий Сходу», що означало «колишній водій таксі, а нині молодший науковий працівник Інституту філософії Академії наук», запевняв, що на якомусь цвинтарі стояв пам’ятник з таким написом: «Тут лежить Іванов, який помер після операції, що її зробив йому лікар Петров». Родичі небіжчика в такий спосіб помстилися невправному лікареві.