Микола Білкун - Роман шукає

— Боюся, — звернувся я до нього, — що мої відвідини будуть сьогодні невчасні. І все ж…

Ярослав Макарович якусь мить щось про себе зважував, а потім вирішив:

— Приходьте. Як і умовились, між восьмою і дев’ятою.

— Знову вас запрошують у неробочий час? — спитав Ігор Максимович. — На добровільних, так би мовити, засадах?

Я подивився на нього з підозрою: знає про наші «добровільні засади» чи це у нього випадково вийшло?

— Ти його в майстерню запрошуєш? — спитав Ігор Максимович у Іванченка.

— У майстерню.

— А нам з Мартином можна прийти? Подивимось на твою «скульптуру навпаки» в закінченому вигляді.

— Приходьте.

— Тільки ми звільнимося пізніше. О десятій не буде надто пізно?

— Ні.

Я помилився, коли думав, що Анциперова дружина нічого не бачила навколо себе. Все, що треба, вона бачила. Після похорону вона підійшла до Люди і неголосно, стримано, але так, що усім навколо було чути, сказала:

— Я не хочу, щоб ви почували себе винуватцем… Це не ви. Це війна. У мого чоловіка не було ніг, у нього було покалічене серце й зношені судини… Тромб міг утворитися в будь-яку хвилину. Я лікар, я це розуміла раніше й розумію зараз.

Люда низько схилила голову…

Майстерня скульптора Іванченка була поділена на дві нерівні частини, нічим, власне, не розгороджені: більша — з брудною підлогою, з полицями по стінах, з мольбертами, з натягнутими на підрамники полотнами, з підставками під скульптури, накритими мокрим ганчір’ям, із сіро-зеленою глиною і нерівними брилами мармуру, а в другій, невеличкій частині, в кутку, — килими на стінах, на підлозі, килимом вкрита м’яка тахта, на якій можна було б спати і впоперек — така вона широка. Над тахтою на килимі висів невеликий натюрморт — троянди, а збоку напис: «На пам’ять про непереможну чотирнадцяту». І нерозбірливий підпис.

Чотирнадцята… Яка ж це «непереможна чотирнадцята»? Де воювала чотирнадцята армія? Я спитав про це Ярослава Макаровича.

— Чотирнадцята палата. Це — Анциперові троянди.

— Хіба він малював?

— За трафаретами. Це — особлива історія. Колись я сам про неї розповім…

В цій частині майстерні навколо низького круглого столика стояли глибокі зручні фотелі, шафка, за склом якої видно посуд, пляшки з яскравими етикетками, причандалля для приготування кави. І в цьому контрасті між суворою, навіть аскетичною простотою робочої частини майстерні й вишуканістю куточка для відпочинку, безперечно, був якийсь свій задум.

— Сідайте, — запропонував Ярослав Макарович. — Паліть. У мене курять. Що ви п’єте?

— Дякую, але я…

— «Але я», — перебив мене Ярослав Макарович, — завжди означає, що гість питиме те, що й господар. Отже, каву і по келишку коньяку. Зараз приготую… А пам’ятники, — казав він далі, — особливий вид скульптури. Не знаю, чи звертали ви на це увагу, але пригадайте, і ви переконаєтесь, що в нашій пам’яті найдовше залишається силует пам’ятника. Мідний вершник і Богдан Хмельницький. Володимир над Дніпром чи Маяковський на площі Маяковського, коли ми хочемо собі їх уявити, з’являються як силуети. Я кажу, звичайно, про гарні пам’ятники, А що, як створити тільки силует, — подумав я. Так і виник задум того, що Ігор Максимович називає «скульптурою навпаки». Це буде пам’ятник на честь визволителів нашого міста від фашистської окупації… Ходімте, я вам покажу. Звичайно, це модель, і вона не дає повного уявлення, але що саме я мав на увазі — зрозуміти можна.

Він зняв ганчір’я із скульптури. Це була неначе брила, яка наїжачилась гарматами, кулеметами, багнетами, з неї стирчали тупі морди танків і хижі крила літаків. Але всередині цієї брили був отвір. Силует солдата. Отвір, який залишився за людиною, що пройшла крізь весь цей морок і відкрила шлях до світла всім іншим. Пам’ятник загиблим і пам’ятник живим. Переможцям!

— Де він міг би стояти? — спитав я.

— Над Дніпром. Так, щоб за цим отвором, за цим силуетом відкривались небо і далечінь.

А іще Ярослав Макарович показав мені невеличку скульптуру, вирізьблену з дерева, що ’зображувала балерину, яка немовби летить.

Потім ми пили каву з коньяком і якимось надзвичайно запашним і смачним печивом. Аж тоді я нарешті перейшов до діла.

— У мене, — сказав я, — з вашої розповіді, а особливо з розповіді Ігоря Максимовича, створилося враження про Івана Павловича Щербину у госпіталі як про такого собі незграбного, схожого на могутній гриб, сільського дядька…

Ярослав Макарович розсміявся.