Микола Білкун - Роман шукає

— Це тому, — сказав він, — що якось ми сиділи в своїй госпітальній палаті, а по радіо дитячий хор співав чудернацьку пісеньку-загадку. Там були такі слова…

І він проспівав приємним баритоном:

А далі йшло щось таке:

Всі казали, що це співають про Щербину, що це він «стар человечек», у якого «ножка одним-одна». Та оскільки у пісеньці йшлося про гриб, то, може, цей образ мимоволі зв’язався у всіх з Щербиною.

— Можливо, — погодився я. — Але, з другого боку, у мене створилося враження про Голобородька як про писаного красеня. Та ось у справі я знайшов фотографію Голобородька і попросив у Щербини його фотографію тих часів. — Я вийняв із теки ці фотографії. — Ось вони… І знаєте… якесь у мене дивне відчуття… Таке відчуття, ніби все було навпаки. Ніби красенем був Щербина, а не Голобородько. Чи, може, ці фотографії так відретушовані, що не зовсім відповідають оригіналам? І ще одне. Когось мені Щербина тут дуже нагадує. Тільки не можу згадати, кого саме.

Ярослав Макарович з лагідною посмішкою роздивлявся фотографії, ніби щось порівнюючи.

— А моєї фотографії тих часів у вашій теці часом нема?

— Немає.

— Шкода. І в мене нема такої фотографії. Не збереглася. А цікаво було б подивитися… Ну, то що ж, ви маєте рацію. Річ у тім, що наші естетичні смаки дуже змінилися. Під словом «наші» я маю на увазі смаки переважної більшості сучасних людей. Юнкерсове обличчя було дуже подібне до обличчя молодика з мильної обгортки. Було в ті роки такс німецьке туалетне мило, що дуже відгонило якоюсь солодкою хімією. І в ті бідні часи, коли не те що туалетне — господарське мило одержували по картках, коли діти туалетне мило називали «обличчевим», бо ним умивають обличчя, а руки всі мили змилком господарського, така фізіономія з мильної обгортки здавалася втіленням всіх естетичних чеснот. Що ж до Щербини… Я вам скажу, на кого він тут схожий. І справді, тут він дуже скидається на відомого кіноактора Жана Габена. Але ж красу таких облич, як у Жана Габена чи Щербини, їхню буденність і щирість ми навчилися цінувати набагато пізніше. Смаки помінялися. І якби запропонувати тепер жінкам вибрати із цих двох фотографій — я переконаний, дев’яносто із ста виберуть Щербину.

— Скажіть, будь ласка, — знову спитав я, — усі ці роки ви підтримували зв’язок з людьми, з якими лежали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Я часто зустрічаюся з Вербицьким, листуюсь і бачусь з Мартином Вайлом: то він приїздить до мене, то я до нього. А з Анципером, поки він був живий, і поготів.

— Ви знали, що Щербині присвоєно звання Героя Радянського Союзу?

— Ні. Від вас я про це почув уперше.

— Чи не тому у всіх вас припинилися зв’язки з Іваном Павловичем Щербиною, що йому належала та злощасна коса і ви його підозрювали у вбивстві?

— Як вам таке могло спасти на думку? — здивувався Ярослав Макарович. — Щербина з самого початку був поза всякими підозрами. Підозрювали інших.

Тричі на тиждень в їдальні госпіталю — колись тут був шкільний спортивний зал — пускали кіно. Була справжня кінобудка, був і кіномеханік — Маша, яка виконувала ще безліч різних обов’язків: і по газети їздила, і пошту одвозила, і документи відправляла, і гасла фарбами на цупкому папері вимальовувала. Але основна її професія — кіномеханік. Тричі на тиждень Маша прокручувала для всього госпіталю старі кінофільми. їх охоче дивилися, незалежно від того, що крутила Маша: вп’яте чи всоте «Чапаєва» або «Тітку Чарлея», «Свинарку й пастуха», чи «Великий вальс», або «Волгу-Волгу». І хоч що б там відбувалося на екрані, а ці глядачі все сприймали як веселу комедію. Навіть фільми про війну. Людей, що тільки-но бачили справжній вогонь і справжню смерть, кінематографічний вогонь не обпікав і кінематографічна смерть на надто зворушувала. «Щось він довго хитається», — гмукали глядачі, коли на екрані загиблий герой довго шукав найкіногенічнішу позу, щоб нарешті впасти, не випускаючи зброю з рук. «Щось він довго говорить, — знову шкірили вони зуби. — Півдиска в животі, а він говорить, як по-писаному… Тут одну кулю всадили, і то вже не до розмов було…»

Дружний сміх вибухав у залі, коли на екран вилітала наша «сімдесятка» — легкий танк Т-70, розмальований фашистськими хрестами, — і нахабно видавала себе за важкий німецький танк. Сміялися вони й тоді, коли бачили, як на екрані рівненькими шерегами у гарно підігнаних і випрасуваних гімнастерках ішли в атаку кіносолдати. На те й кіно, щоб посміятися.