Микола Білкун - Роман шукає

Євбаз, неначе фортечною стіною, був оточений майстернями, ятками, пунктами скупки, не надто переобтяженими гігієною закусочними. А всередині, на плацу, продавалося й купувалося все, що створила цивілізація п’яти континентів за останні сто років. Тульський самовар з фельдфебельськими медалями чудово почував себе в сусідстві з американською бритвою фірми «Желет», німецький штампований годинник (так чудово влаштований, що він ішов рівно стільки, скільки потрібно було, щоб дістатися з ринку додому, а потім зупинявся назавжди) продавався поруч з дідівським кожухом, піджак з англійського бостону не ображався на старі, підшиті шкірою валянки.

Але хлопців усі ці товари не дуже хвилювали. Та й грошей у них було малувато, не по тутешніх вони цінах. Тож никали собі по базару сюди-туди в пошуках чогось цікавенького. Може, почнеться бійка, може, хтось у когось щось поцупить. Правда, Ігор раз у раз прицінювався до речей, не потрібних не тільки йому, а й невідомо кому потрібних взагалі. Йому дуже цікаво було знати, скільки може коштувати труба без грамофона, собачий ошийник, клітка для канарки, рама від трюмо.

На весь Євбаз розлягався голос червоноокого дідка з ватою у вухах:

— А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! Знічтожаєть мгновєнно і без запаха.

Ігор поторсав дідка за рукав.

Дідок аж здригнувся, ніби прокинувся, і вийняв вату з лівого вуха.

— Чого тобі?

— А як ваше средство «знічтожаєть мгновенно і без запаха»?

— Одчепись. — Дідок знову заплющив очі, засунув вату у вухо і загорлав на весь Євбаз: — А от средство од бліх, клопів і тараканів!

— А на мух і комарів ваше средство діє? — реп’яхом причепився Ігор до дідка.

— Ще раз кажу: одчепись.

— А патент у вас є?

— Одчепись, востаннє кажу. А от срєдство…

— Одчепись від нього, — втрутився Мартин. — Бо він тобі свого средства зараз сипоне межи очі.

— І знічтожить мгновєнно і без запаха, — додав Славко.

Але Ігор уже забув про дідка. Інше привернуло його увагу. Та й не тільки його, бо навколо гевалуватого, червонопикого типа в солдатській гімнастерці й кепці зібрався чималенький натовп.

— Червінці роздаю, роздаю червінці, — хрипким голосом вигукував червонопикий тип, ляскаючи себе по долоні складеним удвоє широким ременем. — Червінці роздаю. Підходь, хто не ледачий.

Пропозиція була настільки спокуслива, що не зупинитися тут, не подивитись, як гевал роздаватиме червінці, було б справжнім злочином. Тому не тільки Ігор, а й Мартин, і скептичний Славко зацікавилися, зупинились. Гевал у кепці й солдатській гімнастерці вправним рухом скрутив складений удвоє пояс у спіраль, поклав її на долоню.

— Ну? Куліш — не каша, червінець — не гроші. Граю собі в збиток, хто хоробрий — підходь, став червінця, вставляй пальця, забирай два!

Умови гри були на диво простими. Підходь, клади свого червінця і встромляй пальця в середину спіралі. Власник цього ремінного «грального апарата» смикне ремінь за кінці до себе, і якщо твій палець залишиться в середині ремінної петлі — замість одного червінця матимеш два. Коли ж палець твій залишиться поза ременем, вибачай — твої гроші перейдуть до того, хто так охоче роздає червінці.

Ігор дивився на цей «атракціон» як зачарований. Славко підштовхував ліктем Мартина, моргнув на Ігоря, а тоді сказав:

— У тебе що, зайві гроші кишеню муляють?

Ігор не слухав його, він шелестів в руці десяткою і, розсовуючи плечима цікавих, проштовхнувся ближче до епіцентру подій. Поспіхом, щоб йому ніхто не завадив, Ігор тицьнув гевалові червінця і встромив пальця в ремінну спіраль. Р-раз! Ремінь розкрутився, Ігорів палець повис у повітрі, кругом зареготали. А червінець зник у синіх галіфе мордатого гевала.

— Не повезло, земляче? — співчутливо зітхнув червонопикий. — Ну, не журися, спробуй ще раз. — І вже іншим голосом, щоб чули його далі, почав знову рекламувати своє підприємство: — Червінці роздаю, червінці. Підходь, хто не ледачий!

Ігор мав намір вивчити систему скручування і розкручування ремінної спіралі з тим, щоб пустити цього червонопикого без штанів, але Мартин і Славко відтягли його.

— Досить і однієї десятки за науку, — сказав Славко. — Даси другу — переплатиш.

На Клима Бутька вони натрапили випадково. Він сидів на землі, підклавши під себе куфайку, по боках лежали дві його милиці, а навколо юрмилося жіноцтво. Чоловіки зупинялися на хвилинку, нашвидкуруч задовольняли свою цікавість і йшли собі далі. Жінки не розходились. Клим Бутько ворожив. І, мабуть, не без успіху. Досить було послухати його клієнтів: