Микола Білкун - Роман шукає

Я вимкнув телевізор і рішуче запитав:

— Інші лікарі, коли оперують абсцес, дають хворому ці твої антикоагулянти?

— Ні, — відповіла Люда. — Як правило, цього не роблять. Але тут особливий випадок. Це був літній чоловік, поранений, він уже кілька разів витримав подібні операції.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б таку операцію робив твій професор?

Люда подивилася на мене, як на недоумкуватого.

— Абсцес? Ну, що ти кажеш? Професор не робить таких операцій.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б зробив? Ну, уявімо собі такий випадок. Він би дав хворому ці антикоагулянти?

— Не знаю, — розгублено сказала Люда.

— Хто тебе позиватиме до суду?

— Не знаю, — сказала Люда. — Очевидно, родичі цього чоловіка, котрий помер фактично з моєї вини.

— Але ж ти казала, що вони тобі навіть співчували?

— Так, співчували…

— Ти вважаєш, що вони були нещирими? Вони розмовляли з тобою так, аби приспати твою пильність, а тим часом підуть до прокуратури із заявою на тебе?

— Ні, — сказала Люда і раптом спалахнула: — При чому тут їхня заява? Що за дурниці ти верзеш? Я не суду боюсь. Я боюсь, що поганий з мене лікар вийшов. А ти, замість того, щоб заспокоїти мене…

Чекай від жінки послідовності. Мені здавалося, що своїми логічними міркуваннями я її саме й заспокоював.

— Але ж тромб у нього міг утворитися й без хірургічного втручання?

— Дай мені спокій, — знов заплакала Люда.

І тут я нарешті збагнув, що мені треба було зробити з самого початку. Я її міцно обійняв і притиснув до себе. Вона ще кілька разів схлипнула й заспокоїлась. От вам і вся логіка.

Але щось мені муляло.

— Як було прізвище цього чоловіка? — знову спитав я.

— Анципер.

— Анципер? Семен Архипович?

— Семен Архипович. Ти його знав?

— Ні, — сказав я обережно. — Так, чув про нього.

Мені було дуже гірко. Мені було по-справжньому, без усяких перебільшень боляче. От іще один доказ, що об’єктивність наша — річ досить умовна. Коли гине людина, яку ти знав і любив, сприймаєш це зовсім по-іншому, ніж загибель людини, тобі не знайомої. Я ніколи не бачився з Семеном Анципером, але мені здавалося, що я добре його знаю. Знаю таким, яким був він тридцять років тому, веселим і затятим хлопцем без обох ніг. Людиною, яку я б хотів мати своїм другом.

— Що він робив?

— Працював у райсоцзабезі. Інспектором. Хоч і сам був без обох ніг.

— Коли його ховатимуть?

— Взавтра.

— Ти підеш на похорон?

— Піду.

— Підемо разом, — сказав я.

— Ти боїшся, що мені докорятимуть? — спитала Люда.

— Ні. Але я піду з тобою. А зараз ляж відпочинь…

До пізньої ночі сидів я за столом і робив свої записи. Цікаво, коли б це розслідування здійснювалось не на добровільних засадах, чи так само мені хотілося б спати?!

Ігор Вербицький довго не міг заснути, а таке з ним сталося вперше. Навіть у ніч після ампутації він міцно спав. Тоді дуже боліла кульша, він відчував неіснуючі пальці, у неіснуючу п’яту бив електричний струм, але Ігор спав, і снилися йому сни. А тепер він не міг заснути. Його нудило, в роті пекло й смерділо формаліном. Він гірко думав, що безглуздо марнує своє життя, згадував, що обіцяв самому собі, коли залишився живий, як збирався вчитися, читати, розумнішати, бути корисним для людей, а що з того вийшло? Перепродаж квитків, точніше кажучи, гидка спекуляція, а потім пияцтво, п’яні дурні розмови. Ну чим він, власне, кращий за отого недолугого жебрака Ямришка? Той, коли бере милостиню, ніколи не дякує, бо він ніби податок збирає з людей. І він, Ігор, перепродував квитки, ніби збираючи податок. Ямришко пропивав ці гроші. І вій, Ігор, їх пропивав. І сон тікав од нього геть…

Було тихо. В кінці коридора рипнули двері, хтось прогупав милицями до туалету. За вікнами вітер шарудів дзвінким, наче бляшаним, листям каштанів. Зрідка десь далеко гарчав трамвай на повороті, чітко відлунювали на тротуарі підбори пізнього перехожого. Схлипнув і загув паровоз, але ці звуки не тільки не порушували глибокої тиші, а ніби підкреслювали її.

Заснув Ігор дуже пізно, твердо поклавши собі, що з завтрашнього ранку він почне жити по-новому.

А коли настав ранок, Ігор прокинувся і відчув, що всі його гризоти, всі його сумніви облетіли з душі, як облітає навесні іржаве листя із глухого дуба. Ранок був напрочуд сонячний. Але не сонце першим побачив Ігор, коли прокинувся. Він побачив медсестру Любочку. Вона сама була як сонце: чистенька, біленька, рум’яна і весела.