Микола Білкун - Роман шукає

— Ніяких ста грамів! — зривається підполковник Чураєв. — Знаю я ваші сто грамів… Тут госпіталь, а не шинок. Не служили ви на турецькому кордоні!

Хтось позаду підполковника хихикнув, хтось двозначно кашлянув, хтось пирснув у кулак.

Юнкерс зміряв Чураєва поглядом з ніг до голови і неголосно, але так, щоб усі чули, вимовив:

— Тоді ми пошукаємо щось таке, щоб воно було шинок, а не госпіталь.

Він рвучко повернувся на своїх металевих милицях і рушив до виходу. Безногий і безрукий натовп посунув за ним. Біля Юнкерса, як цуцик біля великого пса, крутився Ігор Вербицький, далі йшли Щербина, Мартин Вайл, Славко Іванченко, Петро Байрак, Рувим Нахманович, старшина Гаврило Дранишников, багато інших хлопців з усіх чотирьох поверхів госпіталю. Це була галаслива, нахабна юрба інвалідів, для якої в ті хвилини не існувало понять порядку, пристойності. Єдиним авторитетом для них був зараз Юнкерс, коновод госпітальних урвителів.

Юнкерс-Голобородько ніколи не скидав свого американського льотчицького комбінезона пісочного кольору, який прикрашали ордени й медалі аж у чотири ряди. Навіть у часи найжорстокіших перевірок, коли «вільний» одяг з усіх палат конфіскувався й складався в каптьорку, комбінезон той висів на спинці стільця в палаті так, щоб було видно ордени. Юнкерс своїм неперевершеним нахабством умів діяти на сестер, як ніхто…

Мав Голобородько двадцять шість років від роду — і не мав лівої ноги нижче коліна. Свої надзвичайно гарні вуста, окреслені, як на старовинних гравюрах, де зображають козаків-молодиків, гетьманських джур, Юнкерс умів кривити так, аби не знали, що він зробить наступної миті — засміється чи брудно вилається. Що цей льотчик справжній красень, розуміли не тільки медсестри, санітарки, офіціантки й численні його пасії за межами госпіталю. Розуміли й чоловіки. І це не дратувало їх, не викликало заздрощів, а тільки збільшувало його вплив, як, до речі, і численні ордени та блискучі медалі на грудях. Виходить, заслужив. Посмішка його безвідмовно діяла на жінок, і це було зрозуміло. Очі у нього були глибокі, карі, завжди по-парубоцьки насмішкуваті, вусики — як у молодого грузинського князя, ніс прямий, рівний, зуби — хоч намисто роби. А що міг образити жінку або принизити когось — то це вже вдача така. Мабуть, переживає своє каліцтво. «Війна все списала, — часто повторював він на свій лад перероблену примовку, — війна все списала». Скільки разів він принижував Ігоря Вербицького, а хлопець все одно підхоплював кожне його недбало кинуте слово. Здавалося б, усі повинні були зневажати, а може, й ненавидіти лейтенанта Голобородька. Та ні, госпітальні інваліди безвідмовно визнавали його авторитет. Юнкерс тероризував залізничні квиткові каси, сформовані ним «бригади» скупляли квитки без черги й перепродували за подвійну ціну. Вся «виручка» здавалася Юнкерсові. Грошей він не цінував, не надавав їм ніякого значення. їх потім колективно пропивали.

На сараї, збитому з необструганих дощок, пофарбованих у брудно-зелений колір, красувалася вивіска «Пиво — води», але не було там ні пива, ні вод. Там стояли дерев’яні, вкриті вилинялою цератою столики, поміж столиками напівп’яні чоловіки й жінки танцювали під два акордеони, з яких видобували голосні, хрипкі звуки літній сліпий чоловік з опаленим обличчям в рубцях (колишній танкіст, а може й льотчик, бо це в них найчастіше обгоряли обличчя) і серйозний худорлявий хлопчик-школяр, син чи якийсь родич сліпого. Павільйон «Пиво — води» стояв за базаром, вдень у ньому життя ледь жевріло, а ввечері він перетворювався на ресторан для базарних баришників, спекулянтів і ділків, для не надто цнотливих жінок. їм не заважало те, що в приміщенні було темно, що освітлювали його тільки дві лампи під жерстяними абажурами, що на столах була церата, а не скатертини, що в сараї пасмами слався густий цигарковий дим. Тут нікого не обходило, чи є у вас продуктові картки, тут можна було з’їсти справжній довоєнний шашлик на довжелезному металевому шампурі, з цибулькою й помідорчиком, тут можна було й добре випити. Потрібні тільки гроші, а постійні відвідувачі «Пива — вод» мали їх…

Голобородька тут зустріли як давнього знайомого, з ним віталися шанобливо, якісь жінки лізли цілуватися, для цього і його супутників звільнили й зсунули столики.

— Дістав, як замовлено, — неголосно сказав Юнкерсові офіціант, а може, й директор цієї сумнівної установи.

Голобородько взяв у руки незакорковану пляшку з-під шампанського, розлив по склянках каламутну рідину.