Микола Білкун - Роман шукає

В госпіталі точилася затяжна й не дуже успішна війна з «вільним», як казав Щербина, одягом. Узаконеною формою вважалися піжами, халати, капці. А от уже, скажімо, чоботи, солдатські шаровари, гімнастерки, шинелі — все Це належало до категорії одягу «вільного», що його годилося тримати в каптьорці. Після періодичних перевірок, які організовував підполковник Чураєв, з палат у каптьорку вузлами переносили конфіскований «вільний» одяг. Але через день — два після перевірки все починалося спочатку. Чоботи-шкарбуни, вицвілі гімнастерки, залатані шаровари розсмоктувалися по палатах, обмінювалися й позичалися, і хто хотів вислизнути «на волю» — робив це без особливих труднощів, дарма що у вестибюлі було виставлено пікет в особі старої тітки, озброєної типово старшинським голосом і навіть типовою старшинською фразеологією.

Щербина й Ігор удали, що не розуміють жодного слова з тітчиних команд, одсунули великий залізний засув, і двері, байдуже рипнувши, випустили їх «на волю».

Щербина рухався статечно, ніби за плугом ішов, Ігор стрибав біля нього горобцем. Коли Вербицький уперше став на милиці (а було це ще в евакогоспіталі) і пройшов од ліжка до вікна, йому стало страшно. Ніколи він не гадав, що тіло у нього таке важке. Милиці роз’їжджалися, муляли під пахвами, одразу ж заніміли-затерпли руки. Ігор ледве стримався тоді, щоб не заплакати гірко. Все скінчилося, він тепер навіки залишиться прикутим до ліжка… Куди підеш, коли підлога під милицями чомусь стає сторчака, пливе, гойдається? Он лише кілька кроків ступив, а серце аж вискакує з грудей і піт заливає очі. Дивно, як інші інваліди примудрялися виходити на вулицю, та й ще ходити не менше за звичайних здорових людей… Але минуло кілька днів, і руки більше не терпли, милиці перестали роз’їжджатися, і під ноги теж не треба було дивитися, бо милиці ніби й самі почали знаходити, куди їм ставати.

Тепер Ігор Вербицький стрибав біля Щербини і з цікавістю озирався на всі боки. До міста навідалась рання осінь. Ніби на розвідку прийшла, ніби вагалася, залишитись їй тут чи податися куди далі. Ще зеленіло листя на деревах, і осінніми туманами навіть не пахло, і від ріки, що протікала недалечко, поза будинками, тягло літньою прохолодою, а не осінньою вологою, і небо по-літньому голубіло, і сонце припікало. Але щось таке бриніло в повітрі невимовно-осіннє, від чого солодко й водночас тоскно завмирало серце… Осінню пахло від жоржин, що їх продавало бліде дівчисько на розі, від картоплі, що несли її в кошиках передчасно зів’ялі жінки, і каштани лискучі, немов олією помащені, нагадували про осінь.

Щербина озирнувся на дівчинку, що продавала жоржини. Не дуже їх купляли. Жоржини — не картопля. Тільки-но війна скінчилась…

Ігор хижо повів носом. У повітрі млосно запахло пиріжками з квасолею. В кошику стояла облуплена каструля, а в каструлі тій мліли й розсіювали навколо пахощі гарячі пиріжки з квасолею. Великі, мов личаки сорок п’ятого розміру, як казав про них Семен Анципер. Громадянка, що торгувала пиріжками, зовсім не цікавила Ігоря. Він не помічав, молода вона чи стара, яке обличчя в неї: гарне чи не дуже. Ігор дивився на пиріжки. І не сказати б, що в госпіталі годують погано. Як на такі скрутні часи, можна сказати, добре годують, але пиріжків з квасолею однаково хотілося. Хлопець купив один пиріжок. Щербина подивився на нього осудливо — не подобалося йому марнотратство. Потім ковтнув слину й похмуро сказав:

— Дивись, бо грошей не вистачить.

— Вистачить, — безтурботно розірвав пирога Ігор; непомітно, куточком ока, визначив, що одна частина більша, і віддав ту, більшу частину, Щербині.

І тут вони побачили Ямришка.

— От стерво, знову жебрає! — сплюнув набік Щербина.

Ямришко для свого жебрання вибрав стратегічно-важливий пункт якраз на перехресті двох вулиць, куди згори вузеньким струмком збігав ще й провулок. Він сидів на теплому асфальті і кашкета поклав біля себе. Побачивши їх, Ямришко зробив вітальний жест рукою:

— А, браточки! Із костилєй по сту рублєй! Не пройдемо, браточки, мимо, чим зможемо, тим допоможемо!

— Паразит ти, Ямришко, — буркнув Щербина, не зупиняючись, — ні встида у тебе, ні совісті.

Ігор, трохи пройшовши, зупинився і почав з цікавістю спостерігати за ним. Раніше Ямришко лежав у шістнадцятій палаті, чекав протеза. В їдальні Ігор сидів через один стіл від Ямришка, а в госпітальному клубі під час кіносеансів кілька разів навіть опинялися поруч.