Микола Білкун - Роман шукає

Щербина казав уперто:

— Вони — інша справа.

— Чому ж вони — інша справа?

Мовчав Щербина, тільки головою скрушно хитав. Інстинктом своїм, мудрим, мужицьким, відчував Щербина, що Ігор набагато безпорадніший, ніж його товариші, що дитиною потрапив він на війну і дитиною повернувся.

Ігор був байдужий до своєї зовнішності, до одягу, але сиділо в ньому якесь незрозуміле хлоп’яцтво. Через це, мабуть, і виміняв раптом у Петра Байрака із п’ятнадцятої палати жахливу кубанку штучного смушку на свого чудового танкістського кашкета. На цей безглуздий обмін Семен Анципер виразно покрутив пальцем біля скроні.

Єдине в житті, що по-справжньому сильно вплинуло на Ігоря, була смерть батька. Батько загинув у сорок третьому під Орлом. Ігор спершу не повірив у смерть батька, а потім, навіть повіривши, ніяк не міг зрозуміти, як же це батько загинув. Його рідний батько — і раптом загинув… Це було настільки неприродно, що ні вірити в це, ні думати про це не хотілось.

Мав Ігор Вербицький у тумбочці три книжки, поцуплені ще в евакогоспіталі. Це були «Острів скарбів» Стівенсона, «В царстві води і вітру» Карасьова та «Анти-Дюрінг» Енгельса.

У книжці «В царстві води і вітру» розповідалося про водоспади й печери, і були там гарні картинки, які він охоче роздивлявся. «Острів скарбів» зачитали до дірок. Річ у тім, що одноногий Джон Сільвер став улюбленим героєм протезного госпіталю. Навіть Щербина — не дуже охочий до книжок — схвально говорив про Сільвера: «Це таки хлоп! Бач, що виробляє на одній нозі…» Що ж до «Анти-Дюрінга», то Ігор прочитав цю книжку до кінця з великим інтересом і взявся за неї вдруге. Він тоді ще не здогадувався, що цей твір десь вивчають, роблять нотатки. Він читав його з цікавості.

— То що там каже «Анти-Дюрінг» з приводу остаточної перемоги? — безпомилково визначив Гоша-масажист за шелестом сторінок, що Ігор Вербицький розкрив книжку. — Треба пити чарку чи японці того не варті?

— Ось що він каже, — серйозно відповів Ігор і прочитав: — «На початку XIV століття західноєвропейські народи запозичили у арабів порох». А араби той порох запозичили у китайців, казали нам у школі.

— А не винайшли б китайці той порох — ми б і досі ломаками воювали? Чи луком і стрілами?.. — зацікавився Семен Анципер.

Двері рвучко відчинились, і на порозі палати з’явився Юнкерс. Навіть милиці свої він тримав з якоюсь картинною вишуканістю, а голова його велично й зухвало подалася вперед задертим підборіддям, ніби комір гусарський підпирав ту голову. Вуста його трохи відтягла вниз зневажлива посмішка. Уважним поглядом Юнкерс обвів усіх присутніх.

— Гей, слов’яни, чули, який день сьогодні? Друга Перемога! Годилося б відзначити. Так я кажу?

— Так, — вигукнув Ігор Вербицький, засунув книжку під подушку і вхопив свої милиці. Він захоплено дивився на Юнкерса.

— А тебе не питають, — одказав Юнкерс. — Тут старші люди є. Так я кажу, Щербино?

— Нема грошей, — зітхнув Щербина.

— Грошей нема? — здивувався Юнкерс. — А косу продати? — спитав він, лукаво підморгнувши хлопцям.

— Продамо косу, — підтакнув Ігор.

— Тебе не питають, — не удостоївши Ігоря поглядом, відрубав Юнкерс. — То що, Щербино, заженем косу?

— Хто ж її купить тепер? — зітхнув Щербина. — Коса в косовицю ціну має.

Обличчя Юнкерса зробилось жорстким, в голосі забриніли командирські потіш:

— Коли коси тепер не в ціні, то беріться до діла. Щербина і ти, — нарешті він кивнув у бік Ігоря, але по імені його так і не назвав і в очі йому не подивився, — на вокзал, Вайл і цей, — він кивнув у бік Славка, — поступають у моє безпосереднє розпорядження, Анципер мені не потрібний. А ти чого пузо вигріваєш? — гримнув він на Клима Бутька.

— В грудях у мене пече, — неохоче відповів той.

— Пити треба менше. Як сказано в одній книзі: «Не пий, бо з п’яних очей ти можеш поцілувати свого класового ворога». Одягайтесь, — наказав Юнкерс, — збір усіх частин внизу у вестибюлі о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Влаштуємо великий сабантуй!

Юнкерс грюкнув дверима і, гупаючи милицями, пішов по інших палатах — «піднімати слов’ян».

Ігор та Щербина збиралися недовго. Щербина, крекчучи, натягнув кирзового чобота і заправив у халяву піжамну штанину. Головне, щоб синій кант заховався у чобіт, тоді нізащо не скажеш, що штани піжамні. Брунатні, хоч на празник одягай. Була в Щербини ще й гімнастерка — бавовняна, що вже побувала в бувальцях. Ігор гімнастерки не мав. Зате він мав зелені штани — справжні, їх навіть не треба заправляти в халяву, і це дуже зручно, бо чобота У Ігоря нема. Він взув госпітальну пантофлю на босу ногу. Гарна пантофля, із задником, на твердій кожімітовій підошві. А замість гімнастерки довелося одягати чорний халат з фіолетовими вилогами й удавати, що це тепер така мода.