Максим Кідрук - Твердиня

Тепер, дивлячись на колишніх друзів, мулат проклинав себе за безвільність. Він віддав би півжиття, щоб повернути час назад і вчасно зізнатись. Але час — то найбільш незговірлива штука у всесвіті, чий потік не підвладний навіть Богові.

— Ти просто не хочеш! — закричав Левко. — Так само, як і ти! — Він ткнув пальцем у Сьому. — Ви змовились! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі і тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас примусити.

Сьома чекав, що Лео вріже Ґрему (навряд чи той відбиватиметься), проте українець не зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, крім того, він нічого не їв, а тому тямив, що ефектного удару, який звалив би американця (як американець звалив його минулої ночі), не вийде. Та найголовніше — він не збирався колошматити мулата. Він хотів його убити.

Українець відстрибнув від ґанку і взявся гарячково (й мовчки) оглядати терасу. Семен відчув, як по спині сипонуло голками, здогадавшись, що видивляється його товариш.

— Лео, не дурій.

Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі і побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.

— Стій! — Семен пошкутильгав слідом, але на милиці і з важенним гіпсом на нозі не міг змагатись у швидкості з українцем.

Коли від Левка до найманця залишалось п’ятнадцять метрів, із-за піраміди вискочив перуанець. Левко і Семен спинились одночасно (росіянин на десять кроків позаду). Хлопці з очима на півобличчя витріщались на вартового, який стискав у правій руці автомат (ствол донизу, палець на гашетці), а вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, і в голові Сьоми прострелила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він одночасно з Левком запримітив, як по тілу охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин виплескується рідке лайно. Бідолаха стояв стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося за останній тиждень, по тому розреготався, задер руку і відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі сторони. Кулі смертоносним градом засвистіли над терасою.

Сьома метнувся під захист «Колібрі», Левко впав долілиць там, де стояв, Ґрем і Сатомі шарахнулись за хатину Джейсона.

Перуанець строчив, поки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, оскаженіло смикаючи спусковий гачок, після чого вмить відключився. Гепнувся обличчям у траву і затих.

Левко не рухався. Сьома скочив на ноги і підстрибом помчав до товариша.

— Лео, ти поранений?

Українець мовчав.

— Твою мать, ти живий?!

Росіянин плюхнувся на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши гіпс убік. Обдивився спину Левка, потім траву навколо, але крові не побачив. І тільки тоді Сьома зауважив, що кулаки українця судомно стискаються і розтискаються.

Хлопець лежав, увіткнувшись носом у холодну траву, з безсилою люттю загрібаючи пригоршнями землю. Цілий і неушкоджений.

Семен відсунувся, всівшись зручніше. Він сидів так доти, поки Левко не піднявся і, не промовивши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем із Сатомі, поплентався геть.

Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітючв безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене невпинним заклопотаним снуванням людисьок: учених, індіанців, охоронців. Їх тіла валялись на поверхні без жодної ознаки життя, немов трупи, залишені на полі бою. Надра Паїтіті заповнились чудернацькими звуками, які раніше затирались гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, по вентиляційних каналах гуляло тонке дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, немов перемовляючись між собою. Звуки були ледь чутними, але пролежавши в «норі» більше години, Левко добре їх розрізняв. Його слух загострився настільки, що він почув Семена, щойно той вступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався у вході в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, немов флуоресцентне око глибоководної рибини.

— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).

Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних людей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхоплювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.