Максим Кідрук - Твердиня

— Це правда. Я справді почав брати уроки, але… — Американець звів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.

Після останнього «але…» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не прилетить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

В очах мулата стояли сльози.

— Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.

— Я не зможу… — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця.

Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мулата (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вклинитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поранена пташка: — Що ти не можеш?

Ґрем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не перериваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колібрі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.

— Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…

— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC120 Colibri» ніколи не зародилася б у голові українця. Якби… якби… якби…

— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки далеко?!

Семен задер голову, втупивши погляд у хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що у Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову:

— Я думав, у вас не вийде…

Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спливе на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо горла. Під час нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість нещадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: « Не дрейф, у них нічого не вийде ». Довгий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два збирався признатись, що не здатен відірвати вертоліт від землі, але щоразу передумував. Навіщо ганьбитись, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловік? Нереально. Ймовірність того, що їм безперешкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою ( швидше за все ти навіть не встигнеш запустити двигун, шепотів голос). Зате великим, мов Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями і особливо перед Сатомі вже зараз . І Ґрем пустив усе самопливом.