Максим Кідрук - Твердиня

Українець підвівся, беручи до рук АКМ:

— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.

— Пішли.

Пліч-о-пліч хлопці вибрались на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватись безроздільними володарями Твердині. В ті кілька годин, які лишались до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сумнівна приємність та все ж…

Сатомі сиділа під пальмою справа від виходу з підземних галерей. Одна нога зігнута в коліні, друга випростана, лікоть на коліні, розсіяний погляд блукає по горизонту, де хмари (ближче до вечора вони розгладились і позбавились чорноти) сповзали з небесного купола. Левко покрутив головою, шукаючи Ґрема, але мулата ніде не було. Вирішив, що росіянин звелів американцю не показуватись.

За дві з половиною хвилини хлопці перетнули терасу і підійшли до пальмового гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до кромки і, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, і, незважаючи на те, що небо затягували тужаві хмари, в той момент західний бік Твердині був освітлений найкраще. Хлопець повів головою наліво, потому направо, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвертої тераси і відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чуприну ставати сторчма.

Охоронця ніде не було.

— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.

Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись з кромки, зазирали в провалля.

— Кажу тобі, його нема.

Дерево було не настільки великим, щоб цілком заховати дорослу людину.

Незграбно відштовхуючися, Сьома відкотився від краю тераси.

— І що тепер?

Левко відщепнув обойму, переконавшись, що вона набита патронами, вставив назад в автомат і пересмикнув затвор.

— Повертайся до Сатомі і не відходь від неї ні на крок. — Українець заклав приклад під пахву і зняв запобіжник, готовий будь-якої миті схопити АКМ і вистрелити. — Зрозумів мене?

— Добре, — кліпнув росіянин, але в голосі не вистачало твердості. — А раптом він уже там? — Хлопець махнув рукою в бік центральних пірамід, повз які доведеться пройти, прямуючи до японки. — Він же озброєний.

— Не думаю, Сьома. — Левко промацував очима об’єкти, які міг бачити з пальмового гаю: циліндричні ангари, загорожу з ламами, верхню частину великої піраміди. — Хлопчина не дурний. Він знає, що вертоліт повернеться. Боюсь, перуанець заліг де-небудь, збираючись перечекати. Він діждеться прильоту Джейсона, після чого… — Хлопець піджав губи і шумно втягнув крізь стиснуті зуби повітря.

Левко уявив себе на місці вартового. Очунявши після падіння, він якийсь час горлав і безладно стріляв із пристінку, але так чи інакше невдовзі зрозумів, що нагорі щось сталося і рятувати його не будуть. Якщо його логічне мислення хоч на порядок більш розвинуте, ніж у інфузорії-туфельки, хлопчина на терасу не полізе. Швидше за все, посидівши на виступі, він став шукати способи спуститися вниз зі стіни, прошмигнути в джунглі і там зачаїтись. Левко повернув обличчя до Сьоми, і проникливий росіянин, наче лазерний сканер, зчитав по очах припущення українця. Якщо Левко має рацію, якщо перуанець уже спустився з Твердині — їм кінець.

— Бігом до Сатомі, — наказав українець. — Не відходьте від пальми і не спускайтеся вниз.

Семен пошкутильгав і скоро зник за ангаром. Левко, приставивши приклад до плеча, почав обходити терасу з півночі. Він сподівався, що перуанець запізно здогадався, що треба злазити з пристінка, і ще не встиг пірнути в непроглядні тропічні зарості.

Дуже швидко хлопець переконався, що з північного боку на четвертому рівні протиснутись уздовж стіни неможливо. Надто вузькі уступи. Зістрибнути нижче охоронець також не міг. (Точніше, міг, але тоді безсумнівно доламав би всі кістки, які не потрощив під час першого падіння.) Левко підтюпцем перебіг до західного краю і зазирнув униз. Зліва від виступу, на який звалився злощасний перуанець, знаходилось одне вузьке місце, та загалом пролізти можна. Навіть пораненій людині.

Хлопець відчув, як у животі знов ожила й затріпотіла перелякана пташка. Подумав, що години, які передують повернення «Мі-17», напевно, останні у його житті. То ще добре, що він не знав, у якому стані «поверталися» з сельви експедиції на кшталт загону Холбрука, а тому не підозрював, на що здатен Джейсон Х’юз-Коулман, інакше вигорів би, наче шматок газети, у вогнищі власної паніки. Та навіть без цього страх і відчай, мов газові бульбашки, що піднімаються крізь товщу води, протинали тіло, розслабляючи м’язи. Хлопець опустив АКМ, але, постоявши трохи, останнім зусиллям зібрав волю в кулак. А може, він встигне? Може, вартовий не відійшов далеко?