Максим Кідрук - Твердиня

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обертатись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових порозпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

— Двадцять вісім чоловік.

Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на «Мі-17». Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти тридцять чоловік.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам казав, — докинув Ґрем таким голосом, наче Семен і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитися.

— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — « І Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин ». — Він нам не зашкодить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослизніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від «Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву в себе під ногами.

— Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити американця:

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з задниці і починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, покосившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схожим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмарклі. — Тобі туди краще не соватись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

З надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав і рикав, лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро.

— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Головне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.