— Що сталося? — Сатомі зазирнула у вічі Ґрему.
— Не знаю. — Мулат неспокійно переступав з ноги на ногу. — Кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.
— Він якийсь дивний. — За винятком невиразних плям рум’янцю, що проступали на щоках, Сьома був страшенно блідий. Він відчував, що затримка пов’язана з отрутою в їжі. Хлопець покосився на японку: — У тебе там все гаразд?
— Так. — Вона інстинктивно покосилась на вхід у Твердиню, наче остерігаючись, що звідти виповзе хтось із науковців, ригаючи власною жовчю. — Вони вже починають їсти.
Росіянин стиснув губи і видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.
— Погано. Ми поспішили.
— Не розумію, чому він тягне…
Несподівано Марко визирнув з намету, збуривши нову хвилю притлумлених нарікань. Дивився він не на колону роздратованих індіанців, а в тому напрямі, де знаходився спуск до галерей, куди за секунду до того косувала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті, ледь відкриваючи стиснуті зуби, очі приховані чолкою. Постоявши секунд п’ять, він щез у наметі.
Вигляд італійця насторожував.
— Що ти про це думаєш, бадді? — спитав Семена американець.
— Боюся, що він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.
— Ні-і… — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.
13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Зверхньо обдивившись вервечку робітників-мачігуенга й охоронців, ґевали протиснулись під брезентом (вони завше приходили і брали їжу без черги). Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по таці. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох гівнюків були величезними, навіть як для таких гігантів: гірка салату здіймалася сантиметрів на десять над краями таці, решта таці була так рясно залита підливкою, що крізь коричнюватий соус не було видно рису.
Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.
Черга заворушилася. Мачігуенга видихнули і втішено загомоніли. Один за одним вони висковзували з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.
CXXXVI
Молінарі скам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня була справа від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей почуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, потрачену на обігрів тіла, і він висмоктував її з шлунка. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровили і лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, густо вимочуючи м’ясо у соусі. Над столами царювала мовчанка; чути було лиш плямкання і сумбурне вистукування ложок по металевих тацях. Марко не хотів труїти усіх , особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорн і Марґоліс разом з усіма, або нікого. Він почекає, поки ґевали відключаться, стануть недієздатними, а потім…
( …твій брат скімлив, як баба, молячи його не вбивати… )
…розправиться з ними. Все решта — почекає.
На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.
Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.
— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.
Сьома саме закінчив рахувати. Разом з ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.
— Ми не…
Він хотів сказати «не голодні», але від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопця в голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся і кинув швидкий погляд на дівчину. Японка не відривала очей від таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не осмислює, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилась вільною рукою в бортик металевої таці, і второпав, що дівчина все чудово розуміє, просто не відважується підняти погляд, щоб зустрітись із ним очима. З ним або з Марко.
— Чого ж це ви один рис жуєте? — далі глумився Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.
Ґрем перестав длубатись у тарілці і завмер, набравши у груди повітря.
Зненацька Марко усвідомив, що погляд Семена спрямований кудись не туди. Сьома досі наляканий, але дивиться не на обличчя, не зазирає йому в очі (як мало би бути), а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.
Читать дальше