Максим Кідрук - Твердиня

Коли Марко Молінарі (попередньо тричі постукавши), вступив у покої Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши голку з руки.

— Ам… Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти, в сраку, робиш?

Італієць знав, що патрон перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Кинувся до недоростка, підхопив на руки і спробував всадовити назад на крісло. Той з’їхав униз — Амаро став м’яким, наче плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі злегка смикались, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась, ставши майже непомітною, і кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрикнувся героїном (від кокаїну зіниці навпаки розширюються).

— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі став трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.

Кіспе відреагував мляво:

— Ст… ст… студентики… п-п-почекають…

— Ні, Амаро, ні хера вони не почекають. Вставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер збираються потруїти нас, як щурів.

Безрезультатно — Амаро Кіспе впірнув у нірвану, і в найближчі три-чотири години не варто було очікувати, що він із неї випірне. Якщо, судячи по введеній дозі, випірне взагалі.

Марко вголос вилаявся італійською.

Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої мавпи звідси й до атлантичного узбережжя. Вони не повірять йому, а якщо повірять, то без Амаро і Джейсона лінчують студентів на місці. З грамотіїв, що днями й ночами сидять під землею, взагалі толку ніякого. Лишаються тільки головорізи Джейсона. А от з ними Марко хотів спілкуватись найменше. Згадавши про брата, італієць несвідомо стиснув губи й нахмурився.

Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикались, недоросток скидався на труп. Марко приклав палець до шиї, намацавши сонну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко. Може, він у «відключці», а може, на порозі глибокої коми.

Що ж робити?

Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся і попрямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потрібно вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем подумавши про Луку, він штовхнув двері і тихо вислизнув у коридор.

З рук досі капала вода. Кофта і навіть штани були мокрі. Сатомі добряче постаралася, змиваючи з себе рештки бруґмансії.

— Впоралась? — побачивши дівчину, Левко підхопився на ноги. За ним випростався Семен. Ґрем напівлежав на матраці, він навіть не ворухнувся, лиш ледь повернувши голову в бік японки. Останню годину американець провів у безвольному напівзабутті. Він нібито був поруч, але в той же час витав десь далеко, тотально відсторонившись від реальності. Сьома припускав, що причиною цієї відчуженості стали випари бруґмансії, але інтуїція, яка потроху приходила до тями після потрясінь минулих днів, підказувала росіянину, що це не так. Ґрема щось краяло зсередини.

— Так, босе, — всміхнулась японка. Посмішку злегка викривляли залишкові ефекти від недавнього нервового збудження, але загалом Сатомі була в нормі. Нічні пригоди минули без наслідків.

— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.

— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку і додала в стегенця.

— Чудово. А чай?

— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюстки вже всередині. — Її очі блищали, вона часто дихала, розчервонілась. Після тижня апатії Сатомі вичунювала і (хотіла вона цього чи ні) повертала свою сексуальність.

Левко відчув, як унизу живота згущується кров. Перед внутрішнім зором замерехтіли уявні картинки (зовсім недоречні, зважаючи на те, що за півтори, максимум за дві години мала настати розв’язка).

— Впевнена, що кухар не помітив нічого дивного? — Він бажав, щоб вона говорила, просто стояла навпроти і нікуди не йшла. І чхати він хотів на мулата.

— Лео! — Дівчина звела брови докупи. — Він кудись пішов. Більшість часу зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого не побачили.

— Обід за розкладом? — спитав Сьома.

— Так. О першій почнуть скликати.

— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметесь до їдальні.