Максим Кідрук - Твердиня

Левко поліз у свій рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру, що чіплялася на пояс. Під час мандрів він тягав у ній гроші і документи, в найдешевших хостелах не знімаючи навіть під час сну. В Паїтіті вона стала непотрібною.

— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футболкою і кофтою. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.

Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її шматочками бруґмансії. За хвилину сумка була повною, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від загальної кількості покришених листків і пелюсток.

Стоячи пліч-о-пліч, вони дивились на купку блідо-жовтих і зелених шматків рослини. Може, однієї сумки досить? А якщо ні, то скільки треба?

— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.

Манжети толстовки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав за них і погодився.

— Добро, наштовхуй. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.

Та навіть після цього у них лишалось половина того, що Левко нарвав із дерева.

— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озвалась японка.

— Сьома? — Лео зиркнув на росіянина.

Той розвів руками.

— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить від пори року, кількості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніколи не знаєш, коли спинитися.

— Значить, кидай усе, що є, — жорстко промовив Левко.

— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не збирався труїти на смерть чотири десятки невинних людей… Ну гаразд, відносно невинних. Та все одно не бажав їм смерті. — Це дуже небезпечно.

Дівчина переводила погляд з одного хлопця на другого, чекаючи, що вони вирішать.

— Мені начхати. Я переживаю лиш за те, щоб доза не виявилась малою. Якщо хтось з них відкине копита… — Лео стиснув зуби і підтягнув верхню губу. — Ну що ж — така їхня доля. — Він оглянув рештки отруйної рослини і обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього клаптика, потім повернешся — скажеш, що йдеш у туалет чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?

Дівчина ствердно мотнула головою.

Семен прикусив краєчок нижньої губи і не перечив. У такому стані суперечити Левку було марно.

— Я допоможу, — граційно нагнувшися, Сатомі впірнула до намету-їдальні.

Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники «Panasonic», не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на столі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there [152] Страх темноти… Страх темноти… У мене фобія, що завжди хтось там є ( англ. ) — слова з пісні «Fear of the Dark», культової композиції британського метал-гурту «Iron Maiden» з однойменного альбому за 1992 рік. », — бубнів італієць, підспівуючи Брюсу Дікінсону [153] Брюс Дікінсон (р. н. 1958) — співак, композитор, пілот комерційної авіації, вокаліст «Iron Maiden» (1982—1993, 1999 — до цього часу). , хоча виходило у нього просто препаскудно. Пританцьовуючи, він витягав тарілки з допотопної посудомийної машини.

— Марко! Агов! — гукнула японка.

Кухар обернувся, ледь не впустивши стопку мисок. Притиснув тарілки до живота і стягнув вільною рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть з відстані п’яти метрів Сатомі могла розрізнити мелодію.

— хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).

— О, привіт, східна красуне!

На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чимось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався найприязнішою усмішкою у всесвіті.

— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

— Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.