Максим Кідрук - Твердиня

— Пф-ф-ф! — форкнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: щойно розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш. — Говорячи, він наслідував Джейсона.

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.

— Я… не…

Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.

— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщити носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Карлик навіть забув, задля чого спустився до хлопців. Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і відключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А студентики нікуди не дінуться. Розбереться з ними пізніше.

«Може, він і правду каже», — подумав коротун.

Новий приступ. Недоросток застогнав, спохватився і відштовхнув Левка від себе:

— Все одно не вірю тобі, шмаркачу, але… мушу… мені треба… йти… — ( болить… болить!.. Господи, як вона БОЛИТЬ! ). — Після обіду ти прийдеш до мене і… — ( швидше… не гай часу… БІЛЬ НЕ ЧЕКАЄ! ), — …і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, після яких… після яких… гр-р-р… — Амаро збирався сказати «…після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслись тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова і навіть губи. Перуанець вишкірився, цвіркнув: — Після обіду, — все, що зміг витиснути з себе, після чого, важко дихаючи, ретирувався.

Ґрем підступив до порогу і визирнув у галерею. Провів горбатий силует очима.

— Пішов.

Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.

— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився і допоміг.

— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома. — Я лиш розвинув її. — Насправді ідей у Левка було рівно нуль, він просто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за фразу.

— Що з ним таке? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.

— Може, абстинентний синдром, простіше — наркотична ломка, а може, він хворий, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояснив Сьома.

Українець рвучко перевернувся, проповз навкарачки по матрацу в інший кут «нори», розкидав наплічники і дістав білу прим’яту торбинку.

— За діло!

— Яке діло? — поблажливо і трохи знущально озвався Ґрем (так батьки напоумляють юних, але вже амбітних дітей, що беруться зводити повітряні замки). — Нас викрили, і після обіду…

Левко скочив на ноги і випростався так стрімко, що американець замовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля і бачив, як шалено палають закривавлені очі. Ось воно — те, через що такі люди необхідні у подорожах, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, але які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу. Придивляючись до українця (і незважаючи на те, що в глибині душі Сьома досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті нікуди не дінеться. Паїтіті зачекає.

— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеться після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої глотки Левка, — бо після обіду нас тут уже не буде. — Хлопець виклично подивився на мулата (той майже відразу сховав погляд), зробив паузу і напористо, наче релігійний проповідник, доказав: — Якщо інших пропозицій немає, тоді до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.

Ґрем стояв на чатах, стежачи, щоб їх вдруге не застукали зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти і листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час для Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.

— Як мені його пронести? — спитала дівчина, відчуваючи легке запаморочення від усе ще тривкого аромату квіток.

Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, але, побачивши, як Сатомі тримає розчепірені пальці (наче немовля, що зачерпнуло ручками пригоршню власних какашок, внаслідок скрупульозного аналізу осягнуло ґрунтовну хибність своїх дій і тепер, виставивши долоньки якнайдалі від себе, чекає маму, яка прийде і все вимиє), передумав.