Максим Кідрук - Твердиня

Мулат спробував їй допомогти, але Сатомі рішуче відхилила його руки. Вони швидко скидали пом’ятий і закаляний брудом одяг.

Натягуючи через голову чисту футболку, японка несподівано спинилась і запитала:

— У нього вийшло?

— Що ти маєш на увазі? — подивився на неї Ґрем.

— Лео. Йому вдалось нарвати бруґмансії?

Мулат спохмурнів, зиркнув у той бік, де з-під навали речей визирала торбинка, і дуже неохоче промовив:

— Он там, у кутку.

Він нахилився, зашнуровуючи кросівки. Через хвилину випростався і задерев’янілим голосом спитав:

— Ти досі хочеш тікати?

Сатомі зиркнула на нього так, наче бачила вперше, наче перед нею раптом опинився хтось із чужих, Амаро Кіспе наприклад, або хтось із персональних охоронців Джейсона, і той колючий погляд зробив Ґрема геть нещасним:

— А ти хіба ні?

Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнорувати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Ґрем, Сатомі і Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що тремтить від холоду, та попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, дрібне тремтіння не минало.

Побачивши американця, японку і росіянина, хлопець зрадів, правда, радість тривала недовго. Левко напружився і ще більше затремтів, спостерігаючи, як розширюються від жаху очі Ґрема і Сатомі. Обличчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і придивившись, Сьома спіткнувся і ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз вся увага прикута до них, росіянин узяв себе в руки і вдав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звичного відстороненого і злегка насмішкуватого вигляду.

— Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи.

На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по присутніх, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Кіспе все минеться саме по собі — надто вже кидався в очі Лео, та й Сатомі була не в кращій формі (страшенно бліда й обачлива у ходьбі — вона крокувала, ледь розставивши руки, наче боялася, що в голові замакітриться і доведеться спішно хапатись за першу ліпшу опору), — але відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію і придумати, як відбріхуватися. Бо від пояснень їм не відкрутитися.

На щастя, пласкоголового не було.

Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голови, зіщулившись, наче в очікуванні удару.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту.

— Ти бачив? Що це з ним? — прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий… — підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.

— Тс-с… Вдавайте, що все гаразд.

Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розриваючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.

І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім кухаря.

— Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.

— Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.

— Заспали через бурю.

Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.

— А-а… — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Файно вчора колотило.

— Та так, нічогенько.

— О’кей, друзі, що будемо замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Можу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.

— Валяй! — Росіянин (а точніше, його безклопітний двійник) підставив тацю. — Заради цього варто було не спати півночі.

Ґрем здригнувся. «Що він плеще?»

— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

— Слухаюсь, ме’ем.

Семен захопився важкими думами і не помічав, що Молінарі (як і він сам) лише вдає хороший настрій. Приязність італійця була штучною, аж пластмасовою. Він не був схожим ані на мешканця півдня, ні навіть на продавця з «McDonalds». Кухар скидався на шуліку, що підбирається до зграї горобців, стараючися тьохкати по-солов’їному.