Максим Кідрук - Твердиня

Марко вже роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанців із загону Амаро Кіспе наминали їдло — аж за вухами лящало. Лео покосився на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, якийсь салат і консервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він вступив до намету, взяв чисту тацю і примостився в кінець черги. У черзі тупцяло півтора десятки (як не більше) чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До приходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічне влучання блискавки, але щойно хлопець ввійшов, розмови стихли. Левко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.

«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Покосився на одяг. Чистий. Зиркнув на кеди. Брудні, але не брудніші ніж взуття на перуанцях. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно приглядається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Мабуть, на ньому лишився бруд або… — ось тут він похолов, — пелюстки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну і двічі підряд провів пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду, і найголовніше — не було ніяких пелюсток, листків чи гілочок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.

— Спіткнувся і впав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.

Йому ніхто не відповів.

Коли Левко підійшов за своєю порцією, кухар Молінарі затримав черпак з кашею.

— З тобою все гаразд? — спитав італієць.

— Все чудово, — промовив Левко.

— Ти захворів?

— Зі мною все нормально, — твердо повторив хлопець.

Марко глянув униз, помітивши обдерті до м’яса долоні. Українець хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, і Левко збагнув, що кухарю дуже не сподобалося те, що він побачив.

Присвічуючи електричним ліхтарем, Сьома стояв посеред Чорної кімнати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з бачених ним у Твердині. Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампі, але світла все одно не вистачало: стеля ховалась у темряві, як і далека від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилась під землею, оскільки громаддя Паїтіті, хоча й здавалось великим, просто не могло вмістити в себе такий об’єм.

І попри це Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.

Хлопець стояв, не відійшовши й метра від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалась за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, у Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома зіщулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутись на жертву, вкусити, впустити отруту і пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледь чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».

( я не встигну тебе витягти… )

За мить до того, як піддатись натиску чорноти, що одурманювала, й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись вгору по стінах. У голові мимоволі спливло чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, наче епітафії на надгробних каменях, їхня монотонність дико контрастувала з виразистими й розбірливими знаками на гранях з білого мармуру.

«Що там?» — згадав росіянин.

«Дати…» — відповів Джейсон.

«Дати?..»

Хлопець пересилив себе і залишився на місці.

Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни і обережно нахилив обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник (хлопець не здивувався б, якби з пристінку прорізався ікластий монстр і скочив на нього), але цікавість відтіснила боязнь і вернула самовладання. Принаймні на якийсь час.

Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. В Чорній залі знаходилися справжні записи : десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались в усі боки. На темних гранітних стінах не було клаптика, до якого можна було б прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. З першого погляду Сьома усвідомив, що розшифровка письмен триватиме відчутно довше, ніж життя середньостатистичного науковця — надто хаотичними, невпорядкованими виглядали написи.

В той же час відчувалася система. Проникливим оком людини, яка багато часу приділяла декодуванню різноманітних шифрів, Сьома помітив, що всі рядки, котрі збігали вглиб кімнати, починались числами…