Максим Кідрук - Твердиня

Чай.

Перед собою на напівзігнутих руках він тримав чашку чаю.

Двічі італієць, і вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною (дві третини якої вже хлюпали в його животі). За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення ( о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?! ), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин придивлявся до Марко зацікавлено, з надією, але скоро на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».

Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:

— Fuck.

І шоу почалось.

За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знав про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробував на собі його дію. Він усе врахував, але, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив з уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, а й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний узвар із бруґмансії (як і будь-яка рідина) напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю рознеслися організмом, і за той час, поки Марко дурнувато переводив погляд з чашки у своїх руках на напружене (але в той же час зраділе) обличчя Семена, проникали у мозок.

Марко впирає порожній погляд у землю. Губи стулені міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. Холодний піт проступає на його лиці. Чоловік блідне.

Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надимаються й опускаються груди.

Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто сидить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.

По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що великими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсувати, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання пришвидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а тоді раптово посилюються.

Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і якомога рівніше говорить англійською:

— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що робити, не зважайте і продовжуйте їсти.

А тоді, нахилившись до Ґрема, квапливо шепоче:

— Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.

Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за столом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець росіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригадати, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він, а не Семен має подбати про хворого. І Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?

Ґрем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухається їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дриґається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це навіть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.