Максим Кідрук - Твердиня

Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зазирнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.

— Втримаєш мене? — Українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.

Американець не відповів.

— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.

За кілька сотень метрів від них розчахнулось небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, промайнула точно над головами хлопців і скинула на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Несильно, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.

І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, й одночасно подумали про Сатомі. Вони були на кілька метрів нижче верхньої тераси і через те не бачили, що блискавка квігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе і помчали рятувати дівчину.

— Бля-а-а-а! — з перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!

Один із вихорів зачепив своїм мацаком Ґрема і штовхнув його на українця.

— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.

І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатись над п’ятдесятиметровою прірвою, явно не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепились поглядами, забувши, що нині не час виясняти стосунки. У Левка нуртувало у серці, а в голові кублились недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіпхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.

По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, і Левко першим відвів погляд.

— Розкручуй далі. — Українець торкнувся рукою канату і розпрямився.

Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса і зав’язав спереду вузлом.

— Не дрейф, Лео, — з тим самим відстороненням (навіть байдужістю) сказав мулат. — Я втримаю.

По тому американець відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.

— Вперед!

— З Богом… — прошепотів Левко, почепив на шию зшиту Сатомі торбинку і ступив у прірву.

Перші три-чотири метри спускатись було легко. Вільний кінець каната розгойдувався під поривами вітру і норовив висмикнутися з рук, та українець приловчився гамувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши за собою середину шостого рівня, віддалився від муру. Ноги більше не торкалися каменю, і відбитий потік повітря миттю підхопив його і відтягнув ще далі.

— О’о-о! — вихопилось у хлопця.

Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.

ТОРОХ! Левку здалося, що на долю секунди всі кістки в його тілі зсунулися зі своїх місць, а потім повернулись назад. Хоча, повернулися, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, роздумуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути лише на руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматись за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, наче мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення і зірочки перед очима. Від удару коліна розтислись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів.

«Все — баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружились до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що під кулаками вже голе м’ясо, але думав про це відчужено. Теліпаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. За мить він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.

Притримуючись носками кросівок за виступ, Левко почекав кілька секунд і продовжив спуск.

Дощ стих, так і не почавшись.

Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже приловчився: віддаляючись від муру, обвивав ногами канат, коли ж його несло назад — виставляв ледь зігнуті і міцно зіставлені ноги перед собою. Зіткнення були не дуже болючими, можна терпіти. «Це як приземлятися з парашутом, — думав Левко, — двадцять разів підряд».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став виглядати бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в суцільній темряві нічого не бачив. Упершись ногами на десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє і нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії лишалось метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.