Максим Кідрук - Твердиня

Ось і піраміда. Японка спіткнулась, і вітер притис її до гладенької, мов скло, чорної грані. Вона пройшла праворуч, вперлась у меншу піраміду і присіла біля її кута.

У цьому місці вітер буквально оглушував. Маса повітря, що розбивалась об північну грань, розламувалась на два потоки і проривалась крізь виїмки між ребрами великої та малих пірамід, створюючи несамовитий протяг. Сатомі не чула нічого, крім стугону бурі, і майже нічого не бачила, адже вітер нестерпно колов очі. Вона не помітила б вартових, навіть якби перуанці пройшли за три кроки від неї.

«Для чого вони послали мене сюди? Чим я тут зможу допомогти? — злилась японка, щоправда, в душі розуміючи, що ні Семен, ні Левко не сподівались на таку негоду. — Так, візьми себе в руки», — наказала вона собі. А тоді в голові прохопилась думка про підвітряну сторону меншої піраміди. Там не так дме. І бачити вона зможе більше.

Сатомі навпомацки подалась назад і видряпалась на місце перетину двох пірамід (з цієї точки кілька годин тому Ґрем спостерігав за відльотом «Мі-17»). Дівчина підтягнулась на руках і перекинула праву ногу через ребро, коли вловила спалах світла за спиною. Вслід пролунав розкотистий удар (у вуха наче спиці повстромляли) і сяйнуло вже зліва, сильніше. Піраміда задрижала — японку підкинуло і потягло вздовж західної грані. Сатомі заверещала. Вона закричала так голосно, як тільки могла, але не почула себе. Після спалаху вона не чула нічого.

Секунду Сатомі здавалося, що вітер утримає її і викине за межі Твердині, та зрештою сила тяжіння перемогла. Дівчина впала: спершу на грань, а потім з’їхала вниз, ударившись плечем і головою об землю. Раптова тиша шокувала. Буря не припинилась, але навколо стало тихо, наче в соборі перед молебнем. Не змінюючи положення, японка доторкнулась рукою до лівого вуха. Волосся злиплося, шкіра була вогкою. Дівчина також відчула, як щось схоже на шмарклі скапує з ніздрів. Висолопила язик і лизнула верхню губу. По роті розійшовся кислуватий металевий присмак. «Кров…» — подумала Сатомі. Піднесла до очей руку, котру прикладала до вуха, і побачила, що вона аж чорна від крові.

Так і не зрозумівши, що її оглушило ударом блискавки, дівчина знепритомніла.

Об землю застукотіли великі краплини.

Бідолахи стомились, але не наситилися. Хіть ніяк не минала.

Якийсь час вартові-перуанці соромилися один одного і просто дивились «кіно». Та зрештою бажання взяло гору: хлопці поскидали штани і запрацювали кулаками. За півгодини вони понатирали члени до крові, їхні передпліччя набухли й боліли, але спинитись не могли. Стількох голих жінок вони не бачили за останні десять років. Та де там! За все своє життя. Ще й яких жінок! Красуні з «Virgin» не йшли ні в яке порівняння з проститутками в Пуерто-Мальдонадо. Хтозна, коли ще випаде таке щастя…

Лупнула блискавка. Перуанці не звернули увагу, знаючи, що в ангарів є громовідвід. Вони налаштовувались на нове коло, коли крізь скигління вітру, пригаслі розкати грому, що, немов купа каміння, котився сельвою, і поскрипування розхитаної металевої балки вглибині ангара розчули жіночий крик.

— Ти чув? — спитав один.

Другий чув, але не вважав за потрібне перериватися.

— Ні, — збрехав.

— Мені здалося, хтось кричав. Жінка.

— Там нема нікого. У тебе галюцинації. На сексуальному ґрунті. Га-га-га!

— Це може бути тільки маленька японка. — Інших жінок у Паїтіті не було. Зненацька перший вартовий заправив труси і став застібати ширинку. — Піду подивлюся.

Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Сатомі й бажання втілити фантазії з реальною жінкою чи несподіваний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуанець, затягнувши пояс і захопивши з собою ліхтар, потюпав до виходу.

— В таку погоду? — кинув услід другий. — Як знаєш. — Він не збирався витрачати час на подібні дурниці. Наразі були й цікавіші речі.

Перший охоронець відчинив двері і пірнув у темряву, сутулячись від кількох краплин, що впали за комір, а другий тим часом відмотав «кіно» назад — до свого улюбленого епізоду — і продовжив натирати мозолі.

— Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.

— Ага, бадді.

«Ясне діло, то ж не туди тобі лізти…» — зморщив носа українець.

Хлопці спинились біля місця, яке кілька годин тому обрали для спуску.

Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувався у небувалі по силі турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не звалюючи з тераси. Левко вдруге пошкодував через свою гарячковість: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для того, щоб лізти вниз, годі було придумати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати — буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.