Максим Кідрук - Твердиня

— Чудово. Значить, іще півгодини — і починаємо, — прошепотів Левко.

На годиннику було десять хвилин до півночі.

Вітер розійшовся, і сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: моторошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.

Щойно хлопці й дівчина виткнулися з галереї, буревій став тіснити їх до бараків. Йти, не пригинаючись, було неможливо. Левко ніс торбинку, зшиту з клаптів футболки і моток тоншої альпіністської мотузки, Ґрем тягнув на плечі канат, а Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси (стільці перекинуло вітром і позносило на стежку) і без пригод дістались до намету-їдальні.

В цей момент торохнула перша блискавка.

Небо розірвалось із оглушливим тріском. Крізь залляту крицево-синім світлом прогалину вихопились голки гострого полум’я. Блискавки розкремсали на шмаття кипляче небо, і одна з них, корчачись, провалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а найнижчі клапті хмар, немов кущі перекотиполя, котяться по терасі.

Сатомі скрикнула і схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче і повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою ще секунд десять, поки не розчинилися у вітрі.

Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в обличчя Семену, проте розрізнив лиш невиразний контур. Хлопці думали про одне й те ж: якщо почнеться гроза, то височенна туша Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть в усе, що можна і не можна, на терасі. Якби в цей момент росіянин запропонував скасувати спуск за бруґмансією, Левко з радістю погодився б. Усе з самого початку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у темряві плече українця і сказав:

— Давай мотузку.

— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи по голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.

— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди і слідкуй, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.

— Чому? — Японка несвідомо горнулась до мулата.

— Так треба, — буркнув росіянин.

Ґрем поцілував дівчину в скроню і без вагань (можливо, занадто легко, як на Сатомі) відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швидко щезла в темряві.

Семен тим часом, присівши на одній нозі (загіпсовану виставивши вбік), прив’язував мотузку до крайнього правого кілка (якщо дивитись від входу) намету-їдальні. За півхвилини все було готово для спуску на площадку шостого рівня.

— Один виблиск — ховайтесь, три підряд — все гаразд, — нагадав росіянин.

— О’кей.

— Удачі.

Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йому канат, після чого спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задріботіли на захід уздовж стіни.

Семен лишився сам і, не втримавшись, взявся гризти нігті. В певному сенсі йому випала найважча роль у цій операції — чекати. Відтепер тупо чекати.

Через хвилину, коли хлопець догризав до м’яса ніготь на вказівному пальці лівої руки, торохнула друга блискавка. Цього разу небеса тріснули віддалік Паїтіті, але один з розрядів, простреливши вертикально метрів на вісімсот на південь, увігнався точно у велику піраміду. Здавалось, на терасі підірвали бомбу. Твердиня загуділа. Не так вібрація, як пекельний гуркіт повалив Сьому навзнак. Наляканий силою удару і сліпучим світлом хлопець впустив ліхтар і затулив обличчя руками. В цей момент з шостого рівня, з тієї ділянки, куди попрямували хлопці, долинув відчайдушний крик: «Бля-а-а-а!»

Коли Семен забрав руки, на його лице впали перші краплі дощу.

Сатомі навпомацки пробиралась до центральної піраміди. Незважаючи на неймовірну задуху, її тіпало, а спину, руки і ноги вкривала «гусяча шкірка». Дівчина думала, що їй ще ніколи не було так страшно.

Хай там як, але Сатомі була дитям цивілізації. До поїздки на навчання у Швецію вона нічого, крім Японії, не бачила. І навіть потім, мандруючи з колегами-студентами Європою, вона обмежувала свій досвід лише культурними й розвиненими місцями. На самому початку японка сприймала поїздку до Перу чимось на кшталт чергової вилазки в Європу. Не більше. Але ось реальність: вона в полоні у шаленців, що вдень і вночі викопують із землі каміння, змушена в розпал грози чеберяти, виставивши руки, мов сліпець, щоби стати на чати і дати можливість її товаришам нарвати отруйного зілля. Сатомі проклинала себе за легковажність, із якою встряла у цю авантюру. Вона розуміла, що хлопцям більше не було кого послати до пірамід, та все одно ненавиділа їх за це. На півдорозі дівчина розплакалась, однак із затятістю і самовідданістю, властивою її нації, йшла вперед.