Максим Кідрук - Твердиня

— Ти тоді не над нами стоятимеш, — зауважив Левко. — Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?

Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь:

— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти і перечекати. Нехай один раз означає небезпеку, а потрійне блимання — що все минуло і вам можна продовжувати.

— Чув? — Левко повернув голову до Ґрема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.

— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.

Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від вертольотів, їх постійно підганяли криками.

— Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:

— Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але гадаю, має вистачити.

Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.

— Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.

— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.

— Під самим носом? Ні.

Несподівано зліва й позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули голови.

— Я так і знав, — промовив Ґрем.

— Що то? — спитала японка.

— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

— Це не «наш», — сказав росіянин. «Colibri» непорушно стояв менш ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

— Знаю, — з досадою буркнув Ґрем.

Лопаті великого «Мі-17» розкручувалися, спочатку повільно й безшумно, згодом усе швидше, і скоро повітря наповнилось поки що холостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відкритих багажних дверей «Мі-17» Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боягузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порожні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ставало білим, мов молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі (схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою) хмари.

— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко підскочив і побіг до пірамід.

Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика і мала піраміди. Неподалік лінії дотику розкинула листя присадкувата пальма. Мулат видряпався і заліг у виїмці між пірамідами. З боку вертолітного майданчика його затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його ховала пальма.

— Що він робить? — Сатомі покосилась на Семена.

Довантаження тривало ще чверть години. Потому вантажний відсік зачинили, мотори заревли, переходячи на злітний режим (мачігуенга сипонули врозтіч), і порожній семитонний «Мі-17» легко відірвався від землі.

Ґрем спокійною ходою повернувся до хлопців і дівчини.

— Полетів Джейсон, троє пілотів (ну, це зрозуміло), двоє зі служби безпеки і четверо перуанців. Останні одяглись так, як одягаються горяни в Куско. Зброю, крім Джейсонових «цереушників», ніхто не брав.

— Значить, за припасами, — резюмував Семен.

Левко довго дивився в той бік, де зник «Мі-17» (вертоліт летів низько, а тому щез із поля зору раніше, ніж віддалився звук його лопатей), а тоді опустив погляд на Сьому:

— Що скажеш?

Очі українця палали.

Росіянин відразу здогадався, що крутиться на думці у товариша:

— Пригальмуй, Лео, — тепер навіть Семен вважав, що вони надміру квапляться, — ми не готові.

— Цієї ночі у нас на руках буде мішок бруґмансії. Десятеро людей полетіло геть. Що ще потрібно?

— Я правильно зрозумів: він хоче драпати завтра? — вискнув мулат.

— Завтра неділя, — взявся доводити Левко, — мачігуенга не працюватимуть, тобто обідатимуть разом з людьми Кіспе і вченими.

— Лео, має рацію, — схилилась до хлопців японка, — іноді в будні робітникам подають на годину пізніше.

— Ні! — відсахнувся Ґрем Келлі (Сьома знов зауважив страх у його очах). — Ідіоти.