Максим Кідрук - Твердиня

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина і зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, погойдуючи головою з боку вбік, і неохоче спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

Сьома і Левко вибрались на терасу і, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решта верхньої платформи куталася темрявою. Після 22:00 у бараках, наче в армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Здійнявся вітер. Він налітав короткими, але сильними поривами, хлопаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Один раз Семен відірвав промінь від землі і посвітив угору. В небі клекотало, наче в казані. Хмари скидались на клапті шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.

Спека не спадала.

— Ей! Ви куди? — окликнув їх вартовий, що розкинувся на розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.

— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano [146] Castellano ( ісп. кастильська мова ) — кастильський діалект іспанської мови, який у багатьох регіонах ототожнюється з самою іспанською. Зокрема назві castellano віддають перевагу повсюди в іспаномовній Південній Америці (за винятком Колумбії), вважаючи цю назву рівнозначною назві español (іспанська). не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí. — Хлопець висолопив язика, зобразивши, як унизу жарко. По тому показав двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas [147] Доброї ночі, пане! Ми тут… бо там не можемо… Кіно… дивитись кіно ( ламана ісп. ). .

На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.

Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд по терасі рознеслось непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся і застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали і заляскали долонями по столу, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком примітивши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою:

— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем в екран.

Перуанець наблизився. Через хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.

Почувши галас, із іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, вже багато тижнів не бачив жодної жінки (якщо не брати до уваги самиць приматів з лісів Мадре-де-Діос). Йому заборонялося залишати ділянку, довірену для патрулювання, але Джейсона не було, а Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?

Сьома дав їм подивитись «кіно» хвилин сорок, виждавши, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.

— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.

У перуанців хіба що дим з вух не пішов. Вони стали репетувати і щось одночасно затараторили, не в лад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.

— У’у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і тицяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.

Вартові підвищили голоси. В діло пішли погрози, почувши які Семен підкреслено хряснув кришкою нетбука. Один з перуанців (той, що підійшов до стола першим) хапонув Сьому за передпліччя, грізно подивився у вічі і промовив ламаною англійською:

— Атпустіть калькулятар тут.

Суперечка була безглуздою, адже у перуанців були автомати, проте росіянин взявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер, сказав про дощ. Зрештою, вони домовилися: Семен залишає нетбук, але вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й сухому місці. Наприклад, в ангарі.

— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку в напрямі ангарів, чиї сталеві боки чорніли за вертолітною площадкою.

Перуанці радо заремиґали, тицькаючи вгору великим пальцями:

— О’кей, о’кей!

І Семен віддав їм нетбук.

Досягнувши галереї, що вела у підземелля, хлопці не стали спускатися. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоб пересвідчились, що вартові не повернуться.

— Вони сперечалися, де краще заховатись від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.