Максим Кідрук - Твердиня

Левко вхопився за запропоновану Семеном думку:

— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Але пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?

Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.

— Я не… — почав він, але недоговорив.

— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалась Сатомі. — Як завжди.

Українець озирнув товаришів, мигцем зваживши шанси, і залишився задоволеним.

— Чудово! Так і зробимо. — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак з піднятим великим пальцем (наче в грі у «Мафію»): — Я — за!

Секунд десять нічого не відбувалося, і Лео засумнівався в тому, що правильно оцінив настрої приятелів, коли Семен тихо промовив:

— За… — і так само, як Левко, виставив кулак з відстовбурченим пальцем.

Зразу за росіянином пожвавішала Сатомі:

— Я погоджуюсь із усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, але… — дівчина з шумом видихнула, — я підтримую пропозицію Лео і Сема. — Крихітний кулачок став на ліву долоньку, і лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.

— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.

Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко передумав? Через Сатомі?

— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, але не копав аж так глибоко.

— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — Мулат передражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. — Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліпнув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — Американець тицьнув на загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — Показав пальцем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: — Воля ваша, я допоможу, але хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну позицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.

На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена:

— Чувак, мені потрібні будуть дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?

— Поцуплю у робітників.

— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.

— Лео, я не знаю, чи…

— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео повернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку і зший з неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.

Японка відповіла беззвучно, самими лише очима.

Погода мінялась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, на зміну їй прийшла задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилось на розплавлене скло і стало жирним від гарячої вологи. Вітру начебто не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, накачуючись мокречею і розпарюючись, мов у топці парового котла.

Перепад тиску був настільки відчутним, що у Твердині утворились стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами і з потойбічним шамотінням випорскувало на поверхню. Щось назрівало…

— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.

— Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.

Мотки були різними. У першому була скручена так звана climbing rope , альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого і міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше двох з половиною кілограмів. Зате другий представляв собою скручену бухту грубого канату і тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні висять по шкільних спортзалах. Лео уявити не міг, яким чином Сьома, шкандибаючи на одній нозі і кривій милиці, спромігся самотужки приволокти другий моток з каменоломень. Семен аж хилитався від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, наче начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима відтінились глибокі коричневі кола, такі чіткі, немов наведені фломастером.

— Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що тримається. — Забий.

— Ти ледь на ногах стоїш.

— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускалися.

— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче остерігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.