Максим Кідрук - Твердиня

У перуанця волосся дибки стало. Хто то був? Кому може знадобитися далеко за північ стирчати на краю платформи і мертво телющитись на затоплені ніччю джунглі? Що то був за спалах? Хлопчині раптом сильно захотілось пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.

Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виставивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Крапель більше не було, хмари ніяк не могли розродитись дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами стукав. Він наступив на щось кругле і ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, присів, намацав руками знахідку і підняв її. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшись, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починався пологий спуск до шостого рівня Твердині, і, затамувавши подих, спрямував промінь униз.

Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватись на захід.

Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю. В такій справі, як кажуть, мало не буває.

За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутися, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити і добре постарався, готуючи приятеля до спуску. Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бруґмансії: квітах, листі, гілках, корі (невідомо, можливо, в листі отрути навіть більше, ніж у квітках), тому українець не вагався, напаковуючи в торбу цупкі овальні листки із загостреними відростками по краях. Правда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі дещо інше. Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з рослиною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух. Навіть невелика доза може «заглючити», і Левко беркицьнеться вниз головою зі стіни Твердині. Лео пам’ятав цю настанову: тримав рот міцно стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, слідкував за тим, щоб пальці не зачепили губ чи ніздрів. На жаль, був один нюанс, який ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити і врахувати: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.

Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся настільки, що подальші прояви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабились (після першого спуску, під час якого Лео гойдався над прірвою, немов бульдог вчепившись у канат зубами, судоми не відпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпалися, як у алкоголіка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з піврічного запою). Долоні перестали пітніти (ось це мало б насторожити найбільше). Серцебиття стишилось, припинивши гатити об барабанні перетинки. А запах… Солодкавий запах щез. Точніше, Левко більше не відчував його.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії і далі шарпало завихреннями (сила вітру не зменшилась), проте виття відступило. Здавалось, наче негоду відтіснили невидимим звуконепроникним склом кудись на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Те тепло, неначе чиїсь гладкі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, вилиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитись тихо, сміятися не можна, та вже не розумів чому. Через мить хлопець з подивом усвідомив, що не здатен пригадати, над чим сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався по мотузці і страшенно боявся… Але чого?.. Чого боятися?.. Тут так затишно, спокійно і тепло… і… і…

Левко перестав рвати листя і тихенько загиготів. Просто так, без причини. Затим він спустився нижче, влаштувавшись на товщих гілках так, щоб обіпертись спиною і випростати ноги. Ігноруючи скажені пориви вітру, геть забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлась під ногами, він розслабився. З подивом глипнув на майже повну торбу з квітами і листям, привішену до шиї. Що це?.. Він що, збожеволів?.. На дідька йому стільки листя?.. Колись у нього вдома були хом’ячки, і на початку кожної осені він рвав і сушив їм траву, з якої протягом зими робив кубельця в акваріумі. Трава хом’якам подобалась більше за газети і навіть більше за м’яку деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя?.. І тут-таки забув, позбувся незручних думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що викликав новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, і несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не почув, оскільки наспів линув зсередини нього. Хлопець незчувся, як замугикав ту мелодію, легко перейнявши мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі: