Максим Кідрук - Твердиня

— Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно гучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у формі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратований тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, як у демона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у підземеллі й оце щойно виповз на поверхню.

— Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Залиш мене.

— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу.

— Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її не міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мене.

— Йди на хер.

— Чувак…

— Я сказав: залиш мене!

— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти… що ми більше не будемо друзями. Але… — Росіянин неспокійно озирнувся: у скупих відблисках багаття Ґрем і Сатомі вкладалися спати в намет. — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

— Та невже, Бруте?

— Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Взагалі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозумію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метелики. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

— І що це?

Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

— Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову і нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».

Все марно.

— Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, як у диктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Авантюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манатки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пуерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

— Не заговорюй мені зуби.

— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко на якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки…

— Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не звернув уваги.

— Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й американцем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бумкання цього вечора не пролунало.

— Е…

— Їх не було сьогодні.

— І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

— По-моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин.

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Ґрем перевальцем підійшов до хлопців:

— Що вирішили?

Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і поворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». «Клятий упертюх! Пиндючний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде непросто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

— Що?!

— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного спальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.