Максим Кідрук - Твердиня

— Але чому?!

— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

— Краще б і не вибиралися… — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

— Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.

Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай… — зовсім тихо.

— Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час… — Левко боявся говорити, відчуваючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши повітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив своїх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені гіллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. Гілляччя боляче захльоскало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти далі перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.

Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі.

У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

— Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Ґрем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. Їй було некомфортно.

Семен припинив дмухати, повернув голову.

— Не знаю.

— А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

— Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати…

— Але не тут, — буркнув Сьома.

— Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

— Ґреме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хекнув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Семе, не мовчи.

— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.

«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каремат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її волосся, а тоді прискіпливо подивився на росіянина:

— Що скажеш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.

— Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти будеш наполягати на…

Семен не дослухав його:

— Зранку вирушаємо назад.

Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої безглуздо і небезпечно.

Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телющився на вогонь. Коли-не-коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. Потім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, але він уперто не вилазив із кущів.

Зрештою Семен підвівся:

— Піду поговорю з ним.

— О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мовчазними. З темряви не долітало нічого : ніяких шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.