Максим Кідрук - Твердиня

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це ?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

— Лео? — Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.

— Лео?! — Семен задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

— Не кричи. Я тут.

— Що це? — Голос тремтів, наче росіянина били дрижаки від холоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

— Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.

— Так.

— Мені страшно.

— Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно покрутив головою.

— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко знову подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж побачив, те мотання. І тут до нього дійшло: Лео і Сем поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Ґрем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тікати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьмі. Мулат метнувся геть від палатки і впав навколішки за хлопцями.

— What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS THAT?

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:

— Що це може бути?

— Замовкни!

— Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звір не робитиме стільки шуму.

— Дайте світло! — крикнула японка.

Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі боїться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина — дівчина, яку він практично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити руками навкруги. Як на зло, діодний ліхтар не потрапляв під руки.

— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», — прошепотів Левко.

— Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизилися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання лунали на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедмежий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, хлопець дістав балончик і стиснув його в руці.

— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець.

— Світло! — благала Сатомі.

— Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад. Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли!

Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

— «Vektor’а» немає! Не можу… не знаю, де він.

— Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp [105] Headlamp ( англ. ) — тут : налобний ліхтар. !

— Що?

— Твій налобний ліхтар.

Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser H7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

— Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

— Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки тихо, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквапні нашорошені схлипи.

— О Боже… — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз стоїть на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьохватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась у вертикальному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зіниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи . Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними водити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Не примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.