Максим Кідрук - Твердиня

Перед ними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками вогкі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув його у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючим брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим димом, чорніло. Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від багаття не відсунулась. Навпаки — обнявши коліна руками, дівчина горнулася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами ще більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.

— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?

— Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плечима.

— Втомилася?

— А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, що Ґрем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.

— Не знаю. Не так, щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. Їй кортіло спитати, як довго їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала, гадаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, поки припаси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лео давно подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість не хотів озвучувати це першим.)

Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки промовив:

— Сатомі, знаєш, я… ем… ну… давно хотів з тобою поговорити.

Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучав так, наче благав шпаргалку на екзамені.

— Кажи. — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітився і прикусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:

— Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.

— Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

— Багаття.

— Можна говорити takibi , але це означає швидше «вогнище у будинку», тобто камін, як «багаття» воно не вживається.

— Тоді як краще?

— Kyanpufaia .

— Кі-ян-пух… Ні… Кі-ян-па-хуря?

Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому відсвіті вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними. Левка кинуло в дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотілося її поцілувати.

— Та ні! Kyanpufaia .

— Кіампіфайя.

— Ось так правильно! — Посмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської — від camping fire [104] Багаття ( англ. ). .

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся.

— Не може бути! — Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням « camping fire ».

— Так. Я не обманюю!

— Справді? Дивина. Ніколи не думав, що японці щось запозичили в американців.

— Ми багато чого запозичуємо. — Сатомі на мить замислилась і виправилася: — Ми багато вчимося.

— Зрозуміло. — Лео задер голову. — А як по-вашому буде… небо?

— Hoshi .

— Хоші.

— Ага.

— А як… як будуть зорі?

Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віття високих дерев, проте понад ним, хай як напружувався, бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промінчика. Ані сліду від зір. Хмари були грубими й товстими — такими, що навіть із гармати не прострелити.

— Sora .

— Сора, — повторив він. — Майже як українською — зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що зачепитися, як повернути діалог у потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть простежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені…» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бесіда мала неминуче закінчитися надзвичайним, приголомшливим сексом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте… продовжував дурнувату гру в слова.

— А «зоряне небо»?

Якщо Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала:

— Hoshizora .

— Хошісора, — папугою повторив українець.

— Чудово, Лео. Майже без акценту. — Звично по-японському — без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.