Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Ясно, — видушив із себе мій спохмурнілий друг. — А я ниньки присвятив день пошукам роботи.

— І що?

— І нічого. Те, що пропонувалося по грошах, нашої проблеми не вирішить ніяк і ніколи…

— Ясно.

Сем похмуро, мовчки розлив по келихах залишки коньяку. Так само похмуро, без слів ми випили і певний час просто сиділи мовчки.

— Семе, має бути якийсь вихід, — порушив я мовчанку. — Він обов’язково є. Щодня телефонує дедалі більше людей. Щодня ми дізнаємося про щось нове. Треба лиш трохи часу. І ми викрутимося.

Сем кивнув:

— Звичайно викрутимося.

А наступного дня Сем щез. Я прокинувся рано і побачив у коридорі Віку, яка стривожено запитала, чи не знаю я, де Сем. Отримавши заперечну відповідь, Віка повідомила, що зникла дорожня сумка Сема і деякі його речі, а мобільний не відповідає. Коли зайшли на кухню, то побачили на буфеті дивом не помічену записку з Семеновими каракулями. У записці йшлося про те, що Сем вирішив поїхати на кілька днів у родинних справах. Більше нічого у записці не уточнювалося. Звичайно було дивно, що у Сема з’явились якісь родинні справи. За весь час нашого знайомства він хіба що кількома словами прохопився про свою рідню і навіть на запитання Віки майже нічого не розповідав. Єдине, що ми знали напевне, — близьких родичів у нього не лишилося. І тут раптом терміновий від’їзд у родинних справах. Тож нічого не лишалося як чекати Семового повернення, ось тільки погано, що Сем у своїй записці не уточнив, скільки днів його не буде.

Зрештою, нам не лишалося нічого іншого, як повернутися до своїх справ. Я знов зайнявся пошуком грошей на лікування Віки, вона теж повернулася до звичних домашніх справ, хоча з усього було видно, що думки її десь далеко… Якось ввечері я підстеріг її за переглядом кримінальної хроніки по телевізору, чого раніше не бувало. На відміну від Сема, який іноді любив посмакувати «расчлєньонку» на екрані, вона, як зрештою і я, практично ніколи не дивилися такого роду новини. Те саме повторилося і наступного дня — вона знов сиділа перед телевізором і дивилася кримінальну хроніку. Нарешті, Віка зайшла до мене в кімнату і сказала, що піде і повідомить у міліцію про зникнення Сема. Я почав відмовляти її, зрештою домовились почекати ще кілька днів.

Наступного дня, прокинувшись ще затемна, я побачив на кухні світло. Визирнув і побачив Сема. Він мовчки сидів за столом, втупившись скляним поглядом у вікно.

— О, привіт, ти приїхав, — видихнув я.

— Так, привіт, — якось відсторонено кивнув головою Сем.

— Ну що — вдало з’їздив? Всі справи вирішив?

— Давай чаю поп’ємо, — замість відповіді мовив він. — А то на вулиці щось прохолодно. Змерз.

Я поставив чайник, розставив на столі чашки, дістав печиво. Якийсь час ми сиділи мовчки біля паруючих чашок. Зрештою, Сем спроквола заговорив.

— Я так і не дістав грошей, — мовив він.

Я здивовано глянув на нього.

— А де ти мав дістати ці гроші?

— У мене… коротше кажучи, у мене була хата. Лишилася від батьків. Я думав її продати.

— Он як. Ти справді молодець, Семене.

— Я не молодець. Я просто хочу врятувати Віку. Але мені це погано вдається…

— Запропонована ціна за хату виявилася замалою?

— Та ні, просто хата вже виявилася не моя.

— Як не твоя?

— Отак. Переписали. Взяли по-тихому і переписали. Свої ж…

— Родичів маєш на увазі? Я навіть не знаю, що сказати… І що ж ти зробив?

Сем махнув рукою:

— Нічого. Сам винуватий. Мене не було там десять років.

— Буває…

— От приблизно так я собі і сказав…

У цей момент на кухню вийшла заспана Віка. Побачивши Сема зупинилася, наче наштовхнулася на якусь невидиму перешкоду, і мовчки дивилася на нього. Сем також подивився на неї. У якийсь момент його обличчям промайнула гримаса болю. Це тривало одну мить, а потім Сем усміхнувся:

— Привіт, Семене, — мовила Віка.

— Привіт.

— Як з’їздив?

— Нормально. Що у тебе?

— У мене все добре. Ти вирішив всі свої справи?

— Так, я все вирішив, — кивнув понуро Сем і показав на сумку в кутку. — До речі, я привіз трохи яблук із рідного саду. Скуштуйте, дуже смачні.

І не чекаючи, поки ми скористаємося його запрошенням, Сем поліз до сумки і витяг своїми ручищами кілька справді гарних яблук, простягнув їх нам.

— Їжте, — мовив він. — Це найкраще, що я міг там знайти.

Здається, це була субота. Ми сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я подумав, що це, можливо, прийшли за оголошенням щодо Віки якісь доброчинці. Проте, коли відкрив двері, на мене очікував сюрприз. Переді мною стояв власною персоною той самий хлопець, через якого ми позбулись роботи у банку. Якщо я правильно запам’ятав, його прізвище — Грінченко.