Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Абсолютно точно! — майже прокричав Сем. — У світі дохріна сучих синів, які вважають, що вони найрозумніші, і що вони нікому нічого не винні!

— А я скажу навіть більше, — вперше від початку цієї бесіди Грінченко усміхнувся. — У світі надзвичайно багато сучих синів, як сказав Семен, які вважають, що не просто нікому нічого не винні, а що переважна більшість винна їм. І проблема саме у тому, що з цією цільовою групою майже ніхто не працює. Особливо у нас.

— І ти вирішив стати таким собі Робін Гудом, вирішив, що саме тобі випала честь боротися з вселенським злом? — перепитав я.

— Ну ти, звичайно, перебільшуєш, але в цілому сказав правильно, — кивнув Грінченко.

— А дозволь тебе спитати — чому ти думаєш, що саме цим ти повинен займатися?

Грінченко знизав плечима:

— Ну очевидно така моя кредитна історія. Кожен з нас має свою кредитну історію. У мене вона така.

— Глобально, — сказала Віка.

— Кожен з нас має свою кредитну історію, — повторив Грінспен. — Просто дехто про це забув…

Він сидів переді мною, невисокий на зріст, худий та нервовий, із загостреними рисами обличчя, нова та незнана людина, абсолютно неподібний до того переляканого бандитами хлопчини, який закарбувався у моїй пам’яті після першої зустрічі. Якби мені треба було охарактеризувати його одним словом, то це було б слово «шибздик» — людина, як на мій розсуд, що беззастережно вірить у якісь химери і йде за ними до кінця.

Можливо, тому що був вихідний день, чи через особливий настрій, що заволодів усіма нами, але ми не зчулися, як докінчили Грінченкову пляшку. І ніби у всіх водночас позривало дах, ми разом заговорили, закричали, перебиваючи, майже не чуючи один одного. У буфеті знайшлися залишки якогось алкоголю і святкування тривало. Віка почала танцювати під музику з компа, Грінспен вився навкруг неї, за ним пішов у танок Сем, але одразу перечепився і всією своєю масою гепнувся на стілець, розтрощивши його ущент. Це призвело до ще більшого сплеску веселощів. Очевидно, що продовження бенкету було логічним. Грінспен запропонував поїхати до нього додому. За його словами, він мешкав у приватному будинку на одній з міських околиць. До того ж, якщо вірити Грінспену, у нього мав бути непоганий запас спиртного, а ще виникла ідея насмажити шашликів. Звичайно, як це завжди буває у таких випадках, поки дісталися до Грінспенового житла, накал веселощів спав і смажити шашлики вже нікому не хотілося, і до всього вже вечоріло. Тому ми, стомлені і п’яні, розташувалися на майданчику перед будинком, попиваючи хто каву, хто пиво. Зрештою, розмова втратила будь-який логічний зв’язок, а моя чергова бляшанка з пивом впала на землю. Для мене це стало кінцем вечірки, оскільки я більше нічого не пам’ятав.

Прокинувся наступного дня від того, що сонячні промені пестили моє обличчя. Якийсь час мені було невтямки, де я. З великим зусиллям змусив себе піднятися, щоправда, замалим не впавши від нападу дикого головного болю, проте, зібравшись на силі, таки встояв і зміг роззирнутися навколо. Щось мені підказало, що це була кімната самого Грінспена. Про це, вочевидь, свідчила забита книжками на економічну тематику шафа, липучки з висловлюваннями відомих людей на компі. Я побачив на стіні велике фото людини середнього віку, з вольовими рисами, сірими, майже прозорими очима. Незнайомець усміхався з фотки, ніби промовляючи — «у мене все добре». Тільки, вочевидь, Грінспенова рука намалювала червоною фарбою контури мішені.

— О, ти вже прокинувся? — почувся голос Грінченка. — Як воно — голова не болить?

— Та трохи болить.

— Ну пішли на кухню. Ми саме п’ємо каву і снідаємо.

— Слухай, а це що? — спитав я, показавши пальцем на фотку.

Грінченко усміхнувся:

— А це, Андрію, наш колишній роботодавець. Власник банку, у якому працювали і ти, і я.

— Та я в курсі, хто це. Хотів спитати — мішень чому на фотці намалював?

— А це… — він стенув плечима. — Просто бавився…

— Цікаві у тебе забавки…

— Та вже які є.

Ми пішли на кухню, де вже сиділи Сем і Віка, гарячково про щось сперечаючись.

— Ну що — ви вже дійшли консенсусу? — запитав Грінспен, який очевидно був у курсі їхньої суперечки.

Обоє одночасно недобре на нього глянули, певно тому Грінспен вирішив більше уваги приділити мені.

— У мене є знайомий, який може допомогти Віці, — пояснив мені, наливаючи каву.

— Як саме?

— Ну він має зв’язки у багатьох сферах, підозрюю, що у медичній теж. Можливо, він допоміг би влаштувати Віку в лікарню до справжніх фахівців. Міг би допомогти і фінансово… Але ось Віка чомусь не хоче приймати допомоги…