Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Послухай, — мовила Віка, яка чула, що сказав Грінспен. — Я вже була у лікарів і навіщо мені ще якісь професори, аби почути те, що я і так знаю. А щодо грошей — здається, вже всоте кажу, що мені не потрібна нічия допомога. Розберуся з цим сама!

— Ти просто дурне дівчисько! — гримнув на неї Сем. — Як ти не розумієш — у нас може з’явитися реальна можливість витягнути тебе. А ти відмовляєшся!

— Я розберуся з цим сама, — твердо повторила Віка.

Сем щосили грюкнув кулаком по столу, так що на ньому дзеленькнув посуд. Він відкрив рота, аби вилаятися, але втрутився Грінспен.

— Малята, почекайте одну секунду, — мовив він, благально піднявши над головою руки. — Давайте так — я просто спитаю свого знайомого, за це, як відомо, грошей не беруть, а далі ви вже будете самі вирішувати — треба воно вам чи ні. Домовились? От і добре. Кому ще кави?

Після цих дипломатичних викрутасів Грінспена, що реально розрядили ситуацію, сніданок минув без пригод. А коли настав час прощатися, Грінспен зробив ще одну неочікувану пропозицію — він запропонував всім нам переселитися до нього жити. При цьому сказав, що не братиме з нас квартплати, оскільки йому самому цей дім майже нічого не коштує, бо він є власником його частини, інша ж половина будинку належить його родичам, які очікують від нього лише сплати за комунальні послуги. Пропозиція Грінспена насправді виявилася дуже доречною, оскільки наш теперішній власник попередив, що з наступного місяця підніме квартплатню.

— То може пристанемо на його пропозицію — з приводу переселення? — спитав я Сема і Віку, коли, востаннє помахавши Грінспену, ми спустилися в метро.

— Я не проти, — знизав плечима Сем.

— Хлопці, ну що ви вигадуєте?! — напустилася на нас Віка. — Вистачить з нас усіх цих переїздів…

За тиждень по тому, обливаючись потом, ми затягнули на другий поверх Грінспенової хати улюблену Вікину шафу, що була чи не єдиним меблевим надбанням Сема. Зі всіма іншими нашими пожитками було набагато легше, ми без складнощів порозпихали їх по кімнатах великого дому. Зрештою, навіть Віка визнала, що пропозиція Грінспена була вчасною. Біля будинку розкинувся невеличкий занедбаний садок. За садком, до речі, був сарай, з якого Сем буквально за кілька днів свого перебування тут влаштував справжню майстерню. Йому подобалося щось майструвати і, головне, йому це вдавалося. Було приємно дивитись, як у його дужих руках дерево і залізо перетворювалися на щось корисне і навіть вишукане. Я здебільшого тинявся без діла, проводячи час у роздумах і безкінечних філософських бесідах з Грінспеном, який, здавалося, ніколи не витикався зі своєї кімнати.

Ми непогано проводили час, тим більше, що отримані з банку, у першу чергу, Семом розрахункові гроші дозволяли нам принаймні на короткий час забути про необхідність пошуків нової роботи. Що ж до Грінспена, то, здається, у нього з фінансами було завжди все добре, принаймні він цим питанням ніколи не переймався. Ми також вирішили якийсь час не підіймати питання Вікиної хвороби, залишивши право вибору за нею.

Одного вечора, коли ми сиділи на кухні і пили чай, Віка ніби між іншим сказала, що згодна піти на медичний огляд, якщо знайомий Грінспена порекомендує нормальних фахівців. Грінченко мовчки кивнув головою і відразу пішов у свою кімнату до комп’ютера, через який він підтримував зв’язок зі своїм знайомим. Уже наступного дня за рекомендаціями Віка лягла у лікарню.

Звичайно ж, ми всі за неї переживали, а найбільше Сем, який просто місця собі не знаходив. Він покинув своє майстрування, годинами тинявся по двору чи взагалі виходив на вулицю, безперестанку палив. На щастя, все це тривало недовго. Віка повернулася буквально за кілька днів, хоча ми чекали на неї лиш наприкінці тижня. Приїхала сама, нікого не попередивши. Одного погляду на неї було досить, аби зрозуміти, — щось трапилося. Вона реально виглядала розгубленою. Поставивши зібрану у лікарню валізу, Віка сіла на лавці біля будинку і мовчки втупилася перед собою.

— Ну як справи? — першим підійшов до неї Сем.

Віка мовчки знизала плечима, продовжуючи вивчати простір перед собою.

— Ти можеш конкретно сказати чи ні?! — не стримався Семен.

Віка гостро зиркнула на нього:

— Не кричи на мене! — крикнула вона і вже більш спокійним тоном продовжила:

— Одне слово, мені сказали, що у мене… що у мене нічого немає. — Тут Віка хитнула головою, ніби сама собі підтверджуючи щойно сказану новину. — Так і сказали.