Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.

— Надовго?

— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…

Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.

— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.

— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.

Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.

Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.

— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.

— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?

— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.

— Добре, що на роботу не треба вже йти…

— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.

— Кави хочеш?

— Дякую. Не відмовлюся.

Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.

— Щось шукаєш?

— У нас десь мало лишитися трохи віскі.

— Пити зранку?

— Може допоможе. Мені направду погано.

— Хлюпни й мені.

— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…

— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.

— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.

Віка мовчки сьорбнула кави.

— Я не поїду з вами, Андрію.

— Це щось нове. І чому?

— Я не можу.

— А можна докладніше?

Віка мовчала якусь мить, потім кивнула головою.

— Добре, я скажу, але попрошу не казати це Сему. Обіцяєш?

— Так, звичайно, обіцяю.

— Я хвора, Андрію.

— Хвора?

— У мене онкологія. Принаймні так сказали лікарі.

— Упс… Навіть не знаю, що сказати… І на якій стадії?

— Мені треба пройти ще один курс.

— Хіміотерапії?

— Це не зовсім хіміотерапія. Там треба певні ліки.

— Боже, і ти нам нічого не казала… Чому?

— А чим би ви мені допомогли?

— Ну не знаю, якось підтримали б… Зрештою, на лікування потрібні гроші?

— Так, потрібні. Але у вас таких грошей немає.

— А ти маєш ці гроші?

— Ні, я не маю потрібної суми. Коли я жила з Владом, він обіцяв мені допомогти, казав, що у нього є така сума. Але потім я зрозуміла, що у нього цих грошей не було. Коли він вчергове завів про це мову, я сказала, що все вже в порядку. Я знала, що він таких грошей не дістане. Вам я взагалі вирішила про це не казати…

— Ну чекай, я тебе просто не розумію… А як ти взагалі думаєш викручуватись з цієї ситуації?

Віка поставила каву на стіл і відвернулася до вікна. Плечі її здригнулись.

— Я скажу тобі чесно Андрію — я змучилась. Я просто змучилась… Це вже продовжується більше року. У мене були певні заощадження, проте вони швидко вичерпались. А зараз… Не знаю, кажуть можна пройти таку собі фітотерапію, ніби це також може допомогти. Ну от десь так.

Я сидів, глибоко замислившись. Потім підійшов до неї, хотів обійняти:

— Віка…

Проте вона, наче захищаючись, випростала перед собою руки, і глянувши мені у вічі, мовила якомога спокійніше:

— Все нормально, Андрію, не турбуйся. Я впораюсь. Все буде добре.

— Але ж як ти?

— Ще раз повторюю Андрію — все буде добре. Я контролюю ситуацію. Їдьте разом з Семом і відпочивайте. І нічого, чуєш, нічого не кажи йому. Домовились?

Я мовчав. Віка пильно глянула мені у вічі.

— Андрію, ми домовились? Все що я тобі тут розказала — це між нами. Добре?

— Добре, — погодився я і опустивши голову почвалав до себе в кімнату.

Звичайно ж, я не дотримав слова. Коли в обід Віка, повернувшись з магазину, просунула свою голову на кухню, то побачила нас з Семом у стані, який важко було назвати веселим.

— Це правда? — спитав у неї Сем без жодних передмов.

Віка кинула на мене нищівний погляд, на що я видавив з себе «вибач, я не міг не сказати», і щезла в кімнаті.

— Це правда?! — крикнув їй услід Сем.

У відповідь двері до кімнати, де щезла Віка, голосно грюкнули.

Ми одночасно з Семом підхопилися зі стільців і попрямували до кімнати. Хоча здається все і так було ясно. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили, що Віка лежить, скрутившись калачиком на дивані. І тут я подумав, що ніколи не бачив, щоб вона плакала. Сем сів до неї на диван і мовчки обійняв за плечі. Віка опустила йому голову на груди, і вони так затихли. А я, здається, зробив єдино правильну цієї миті річ — тихо вийшов у коридор, причинивши обережно двері.